і знову, як заклинання — спочатку.Сполохані птиці, деякий час покружлявши,сідають тобі на плечі.Мурахи повзуть угорустовбурами твоїх ніг.Ще трохи — і ти затремтишвід насолоди вмирати у цих кущах,гладячи теплих лисиць,котрі перебігають тобі стежку,ще трохи — і ти переступиш…Межа вертограду невидна.Її, можливо, й немає, хочастарий Петро стоїть, мов опудало,відганяючи від садувсіляку потолоч, охочу поласуватиябками…Твоє кружіння колись виявитьсянедаремним.Залишаючи на шпичастих гілкахрештки сорочки і шкіри,прослизнеш-таки в найгустіші чертогикисню і світла!..Як і колись шепотітимеш,мов заклинання: «Бузина,калина, чорниця, шипшина, бузок!»Впізнаватимеш кожен прожилокна листках і кожну ягоду, і піщинку,бо всьому є своя назва,яко на землі, так і на небі…