Хоча не джаз, а камерні концерти зривали нас, і ми ішли в снігах на гору, де ліси росли і птах кричав про щось таємне і відверте, і від любові можна було вмерти. Чи хто за нами йшов по тих слідах? Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок, в якому всі музики триста років шукали кайф і висновки глибокі, а нам зостались метушня і шок, і птах оцей, і молодий сніжок. Але яке внизу лежало місто! — достоту, як завершений офорт. Наш подих цвів і рвався із аорт… Читались вежі злагоджено й чисто, і я старого пса покликав свистом, так ніби то був бройґелівський хорт. Та я забув, либонь, про головне: йшов рік новий, те діялося в січні. В будівлях спали мляві й анемічні гуляки, що набралися до не- пристойності. А ти пекла мене, щоразу інша, не така. Ще з ночі — ті дві руки у мене на плечах я пам'ятав, і темне щось в очах. Але який кретин повірить в очі? Я підбирав ключі, слова пророчі, хоча на ранок мій поет зачах… Ага, внизу трамвай сумирно повз — такий порожній, мов нікому діла вже не було. Якась душа летіла над ним, промерзла, і дзвеніла повз Петра й Павла в задумі чуйних поз… ............................................. Як тяжко повертатись на рівнину, скотитись по гладенькій мерзлоті, чи з'їхати, як я, на животі в ту вуличку, що вигинала спину, під маскарона бороду цапину,
