і груди, сповиті в паси портупей,зітхали в жаданні нових епопей.Костел описали — від нефів до веж,а все ж залишили стояти на площі,забивши дошками всі двері, а все жвиносили мармур і крила, і мощі —все золото чаш і шовковість одеж,всю темінь вина і кривавість корон,і мумію графа у шапці з пером,серця пілігримів, сідниці блудниць,правиці рубак і синиць із очниць,мечі, дароносиці, книги і фіґи,листок з антикварного лона Ядвіґи,покривлені м'язи і німби святих, —усе це призахідне тління Європивиносили геть. Мов у піч, мов на допит —жбурляли в машини. Ти вчасно затих,а потім озвався, хрипучий органе,тебе розкрутили на тисячу труб,тебе прикладали до вуст, як до рани,ці душі найменші, ці діти з халуп,з підвальних яскинь, де каміння і плющ,з низів, de profundis, ти виник пискляво,тебе на свистки і гудки розпиляли,і ти засурмив з-над катуш і калюж,з міського підпілля, де ніч і сухоти,де квола весна зеленіла зі стін.Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти,аж поки ця розкіш, ці мури, цей тлін…ЕЛЕГІЯ ПІСЛЯНОВОРІЧНОГО РАНКУЦе — спроба написати вірш про нас.Про нашу учту, молоду і п'яну.Яке вино, яку хмільну оманувливав у юні горла щедрий час!Ми так жили, немов співали джаз.
