– Чого ж вони тут забули? – голос коронного гетьмана набув дратівливих інтонацій.
Охоронець лише розвів руками. Зате четвірка жовнірів, які прибули разом з Конєцпольським, наблизились до запорожців, тримаючи правиці на руків'ях шабель. їхні обличчя не віщували козакам нічого доброго – звичайні хорти готові кинутися на будького, якщо на того вкаже перст господаря. Іван поглянув на Омелька. У грудях сколихнувся неспокій за курінного – раптом ляхи признають у ньому Чорного? Долю колишнього реблізанта в такому разі буде вирішено. А заодно й долю самого Івана…
– Пане гетьмане! У мене лист від кошового отамана і гаман із золотими, що їх військова казна шле вам у подарунок, – спокійно вимовив Омелько.
Вираз обличчя Конєцпольського одразу ж пом'якшав, ніби відтанув.
– Візьміть у нього зброю і пропустіть, – кинув він жовнірам.
Один з охоронців, очевидно, старший, простягнув руку, очікуючи, поки Омелько віддасть шаблю і пістолі, які стирчали зза його шалевого пояса. Курінний неквапом відшпилив піхви з турецьким клинком і простягнув Богунові.
– Гляди вас потім… – пробурмотів він собі під ніс. За шаблею послідкували і пістолети, які Іван спритно закинув у пусті кобури при своєму сідлі.
– Зачекаєш мене в корчмі. Тій корчмі, що ми проїздили. Сходи до низу, голова кабаняча над дверима. Пам'ятаєш?
Богун одразу ж пригадав низенькі двері погреба з облізлою головою вепра над ними і брудними сходами, що вели донизу. Туди, звідкіля йшов міцний дух прокислого вина, тютюнового диму і підгорілого смальцю.
– Добре, – знизав він плечима і хотів вже їхати, коли його увагу привернув жіночий голос. На диво знайомий голос. Іван рвучко повернув голову.
Говорили крізь відхилені дверцята ридвана:
– Дядечку, коли ви закінчите ваші справи, ми з Беатою воліли б проїхатися у вашому товаристві верхи по лісу. Я маю надію, що ви не забули власної обіцянки?
Богун відчув, як у грудях пораненим птахом затріпотіло серце. Невже вона? Неймовірно! Конєцпольський, дядечку… Хто вона? А може, це лише гра уяви? Надлюдським зусиллям волі він поборов бажання під'їхати ближче і зазирнути у щільно завішений важкими лундишевими завісками ридван. До тямки привів рипучий голос Конєцпольського:
– О ні, люба моя, я добре все пам'ятаю. Але… Я не впевнений, що відшукаю вільний час. В усякому разі, обіцяю, що буду намагатися.
– Дядечку! Ви геть забуваєте про свою родину за вашими справами.
– Це не так, мила Ганнусю. Але всі ми мусимо тратити багато часу на служіння батьківщині! – з пафосом вимовив Конєцпольський, і при цих його словах у очах Омелька заграли сміхотливі вогники. Гетьман продовжив: – Якщо я все ж не встигну владнати всіх справ, відряджу опікуватися вами пана Сапєгу – мого славного, не дивлячись на молодість, військового товариша.
