– Мені це байдуже.
– А так уже зовсім цікаво. Ти хочеш викрасти мене всупереч моїй волі?
– Я не буду тебе викрадати всупереч твоїй волі.
– Тоді що?
– Я зроблю все для того, аби ти пішла за мною за власним хотінням. Пам'ятай, гонорова панно – я звик добиватися свого.
– А я свого! І мені не подобаються нахаби, які кажуть дівчині речі, подібні твоїм речам.
– Я лише сказав правду. Ти подобаєшся мені, і я хочу, щоб ти була моєю.
– Усе ж таки нахаба! – зблиснула весело очима Ганна. – А на перший погляд, такий сором'язливий і нерішучий хлопчина.
Богун знову впіймав її в обійми, і цього разу Ганна не пручалася. І хоч боялася сама собі відкритися, їй до нестями приємними були ці обійми і близькість сильного молодого тіла. Від Іванового жупана йшов романтичний запах полину, диму і далеких доріг, зовсім так, як тоді, на березі Дніпра, коли вона з насолодою загорталася від прохолоди осінньої ночі у величезний чорний кобеняк. І пам'ять на коротку мить перенесла її в минуле. Тривожне минуле, яке тепер, після того як усе закінчилося, стало лише давньою і надзвичайно романтичною пригодою. В її пам'яті вже почав було згасати образ Богуна – незграбного рятівника, з ласки якого мало не загинула серед хвиль бурхливого моря. Він запам'ятався їй нерозумним хлопчаком, що так круто змінив її життя, і Ганна ніяк не могла уявити його появи, такої раптової, майже приголомшливої. Тим більшою несподіванкою стала для неї його поведінка – у житті Ганни ще ніхто так настирливо не домагався її прихильності. Порівняла козака з бенкетними шаркунамизалицяльниками і несподівано зрозуміла: він незрівнянно цікавіший їй, ніж виховані у шляхетних манерах чоловіки, в колі яких інколи доводилося проводити час. В його голосі, словах, рухах відчувалася якась незалежність, сила, майже дикість. Вона лякала і притягувала одночасно. І от серед цього вихору думок, відчуваючи на плечах незвичні чоловічі обійми, вона відчула на своїх вустах його гаряче дихання і відкрила їх назустріч його вустам. Час спинився…
Опам'яталась, пригорнувшись до широких козацьких грудей, відчуваючи на щоках, вустах і чолі гарячі цілунки. З тихим зітханням відсторонилась. Тепер вона навіть не розуміла, що з нею сталося хвилину тому, кидаючись назустріч цим божевільним обіймам.
– Козаче, ми не повинні робити того, що робимо! – зашепотіла вона.
– Чому?
– Тому. Між нами нічого не може бути.
– Я так не думаю.
– Але ж ти багато чого не знаєш… Господи, відпусти мене!
Іван трохи послабив обійми, але вона не поспішала вислизнути з них.
– Дядечко хоче віддати мене заміж за… Утім, це не важливо. Яка різниця, як його імя.
