– Це неможливо, – ще раз повторила вона, сумно зазираючи в очі Івану.
Козак рішуче струснув головою:
– Добре. Я не буду тебе квапити. Отже, ти маєш час подумати. Я знайду тебе. А зараз… ти повинна дати мені щось на згадку. Я хочу, щоб поруч зі мною була річ, яка належить тобі. Вона буде для мене… Одним словом, вона допоможе мені пригадувати нашу зустріч, твої очі, посмішку. Ти можеш зробити мені таку послугу?
Ганна знизала плечима:
– Але що?… Стривай! – вона зняла з шиї шовкову хустину. Хустина була вишита химерними східними візерунками і несла в собі ледь відчутний аромат парфумів. – Ось.
Богун прийняв хусточку з її рук і дбайливо сховав за пазуху. Натомість витяг з кишені перстень з діамантом, що його колись знайшов у тому ж палаці, де зустрів Ганну.
– Мені здається, що ця річ повинна належати тобі.
Дівчина захоплено позирнула на каблучку.
– Звідки це в тебе?
– З палацу Ахметапаші. Я знайшов його там, де знайшов тебе. Він нагадував мені про тебе. Тепер я хочу, щоб він залишився разом з тобою, і ти, дивлячись на нього, пригадувала мене і мої слова – я переверну землю задля того, щоб ти стала моєю!
Ганна мовчки прийняла перстень з Іванових рук. Кинула на нього короткий погляд і знову знайшла очима закохані очі Богуна.
– Я повинен іти, – він обійняв її і ніжно поцілував. Вона не пручалася. Палко відповіла на поцілунок, намагаючись подарувати йому ще кілька хвилин, щоб потім забути його і більше ніколи не зустрічати. Через тиждень мають відбутися заручини із сином богуславського старости Адама Казановського. Все готово і домовлено. Посагом за наречену має стати чималий шмат землі з маєтків покійного батька, який чомусь став власністю дядечка Станіслава. Пан Станіслав натомість отримує схвальне рішення кількох гострих питань в майнових відносинах з паном Казановським. Усі задоволені. Усі, крім неї. Але навіщо знати про такий стан речей цьому закоханому і надзвичайно вродливому хлопчині? Ні, він має право на надію. Можливо, у цьому принаймні він щасливіший за неї. Він ще може стояти навпроти і закохано позирати в її очі. Очі, які не знали щастя ні на південних, ні на північних берегах Руського моря.
– Прощавай, сину реєстрового хорунжого.
– Мене звуть Іван. Іван Богун. Пам'ятай – ти будеш моєю.
– Прощавай… – прошепотіла вона і відчула, як по щоках рясно течуть сльозини.
Через хвилину Ганна дивилась на скупі промені примарного світла, що ледьледь освітлювали цеглини замкового муру, за яким тільки що зник козак. Юнак з бідної української шляхти, гонору якого могли б позаздрити воєводи і князі. За інших обставин вона могла б… Навіщо думати про те, чого не може відбутися? Холодне світло діаманта з долоні. Гаряче серце, про яке це світло має нагадувати… хіба пригода, яка не має права на продовження, варта марного намагання заснути і, як
