– А ти не йди, – сказав просто Іван, – скажи йому, що тебе буду сватати я.
– Який же ти наївний, хлопчику!
– Я кохаю тебе, що ж тепер може завадити? Мій батько шляхтич, тож…
Ганна приклала пальчики до його вуст.
– Перестань. Залиш, як є, а час усе вилікує. Усе пройде… А ми ще будемо посміхатися, пригадуючи нашу дивну зустріч. Пройде час. Багато часу. Можливо, Бог дасть нам можливість зустрітися ще раз. Нам буде про що згадати. Пам'ятаєш, яким духмяним було повітря під час сутінків на березі Дніпра? А скільки зірок на небі? Немов хтось посипав діамантами чорну безодню. Я була тоді розгнівана на тебе за всі страхи, що їх довелося пережити під час переходу морем. Але, дивлячись на це небо, вбираючи в легені пахуче степове повітря, я починала розуміти, як мені цього бракувало на чужині, серед розкошів сералю… Ні, мене ніхто не принижував там, – Ганна зазирнула в очі Богуну. – Ти не думай, він і пальцем не насмілився торкнутися мене без моєї згоди. А згоди я не давала. Ти віриш мені, що Ахмедпаша, мій чоловік… Він не був моїм… Ти розумієш мене?
– Ні, – простодушно відповів Іван.
– Він не був моїм коханцем. Я була лише гарною пташкою в його золотій клітці. Але тоді, у плавнях, зігріта твоїм плащем, я, засинаючи, раптом відчула, що таке Батьківщина. Завдяки тобі. Тож дякую тобі за це.
Івана наче жаром обдало.
– Не треба дякувати! – він зрозумів, що в такій доброзичливій манері вона дає йому зрозуміти: тебе ігноровано. Ти не маєш жодних шансів і повинен зникнути з мого життя.
– Але чому?! – Іван знову охопив долонями її щічки і зазирнув у вічі.
– Тому що ми занадто різні. Милий хлопчику, ти навіть не уявляєш, скільки перешкод виникло б перед нами, якби ми вирішили бути разом.
– Ми разом могли б спробувати їх подолати… Ганно, їдемо зі мною! – у голосі Богуна вже не було надії на згоду.
– Куди нам їхати?
– На мій хутір.
– Господи! Як ти можеш не зрозуміти – це неможливо!
– Усе можливо, якщо є на те бажання.
– Але Конєцпольський зітре твій хутір із земної поверхні!
– Він уже намагався. І не лише він. Як бачиш, усі ці спроби ні до чого не призвели.
Ганна зітхнула і, піднявшись навшпиньки, поцілувала Богуна в щоку.
