негайно, і тринадцятого жовтня вийшов його універсал, звернений до «людей козацьких, лицарських, до міщанства всякого роду, а також до поспільства».
«Мов круки над трупом, закружляли над нашою багатостраждальною землею католицькі та жидівські антихристи, – писав він з надією, що послання його знайде відгуку серцях широких народних мас. – Чекають, доки сконаємо, даючи можливість наїстись донесхочу тіла нашого, яке вже й так кровоточить від їхніх отруйних пащек. Але повинні ми встати і постояти за себе, за землю Руську, за віру нашу чесну грецьку. Видерти з рук неприятеля народу християнського той батіг, яким нас поганяє, в надії на нашому горбу в'їхати до Едемського саду. Єбо ми нацією сильною, нацією мужньою і до військової справи добре навченою ще від дідапрадіда. Чи це не ми боронили польських панів від навали Блискучої Порти, чи не ми зупиняли стотисячні татарські орди своїми грудьми, щоб їм там, за нашими спинами, жилось спокійно та безпечно? І одвічно малисьмо лише кару люту за службу вірну. Тож давайте піднімемо свої мечі, відстоюючи своє право жити на землі своїй, живитися плодами її і не відчувати на шиї чобіт чужинця…»
І десятки швидких коней понесли своїх вершників по містах і містечках, селах і хуторах, доносити слово гетьмана до народу. Читали універсал на майданах, ярмарках, у корчмах та хатах… але бачили гетьманські посланці лише глуху стіну нерозуміння. Усе, що мало приєднатись до гетьмана, вже стояло разом з ним табором біля Крилова. Слова Федора Богуна починали справджуватись.
* * *
Кінь сторожко захропів і сахнувся вбік, відчуваючи своїм звірячим інстинктом незрозумілий рух у темряві. Немов у відповідь, поряд тихо зашелестіли чагарники.
– Но! – натягнув повід Богун. – Не полошись, Цигане.
– Що там? – долинув спереду приглушений голос Нечая.
– Та нічого, вовк, мабуть.
– А ну цить! – зашепотів поряд голос Омелька. – Півночі тут ошиваємося, а ви хочете все пустити псу під хвіст!
У цілковитій тиші проїхали ще хвилин двадцять. Нарешті Омелько подав знак зупинитися. Швидко спішившись, він віддав коня молодику, і той одразу ж зник у темряві, потягши за собою гнідого.
– Далі мусимо ноги бити, – прошепотів Омелько до козаків.
Невеличкий загін, у якому, окрім Івана, Нечая і Обдертого, перебував ще молодий тимошівець, охрещений козаками за властивість надто багато розмовляти Базікою, спішився. За хвилину і решту коней прийняли молодики, що їх саме задля такої цілі було взято з собою.
– Хіба то правда вовк? – зашепотів на вухо Івану Базіка. – От би впіймати! Добрі б із нього на зиму чоботи справив би. Я он якогось року купив на ярмарку в Чигирині, такі, то два роки біди не знав. Який би там мороз не був, а мені хоч би що. їйбо не брешу!
– Та вірю я! – нетерпляче відмахнувся Іван.
Омелько в темряві крикнув пугачем, даючи знак наблизитись.
– Так. Поки сидимо тут, – мовив він пошепки за хвилину. – Ти, Нечаю, давай повзи до возів, роздивишся. Нам обов'язково з цього боку потрібно в табір попасти, так що не квапся. Щоб мені вислухав, хто як і в якому возі хропе.
