– Важкувато, але можливо, – видихнув він. – Хоч і не сплять, чорт їх забирай!
– Не дивно, вони ж на нас чекають, – відповів Омелько.
– Он там, трохи ліворуч від купи верболозу, бачите? – вказав Нечай в темряву, – там ніби нікого. І з боку табору діжки стоять. Багато. Спробуємо від тих діжок праворуч пройти. Тільки уважно, там, здається, мотуз сигнальний, аби не зачепити часом.
– Добре. Пішли, браття, – змахнув рукою Омелько і першим попластував у темряву за напрямком, що його вказав Нечай. Козаки зачекали кілька секунд і по одному попрямували за курінним – спочатку Нечай, за ним Базіка, потім Богун і Обдертий.
Немов ящірки, простували запорожці проміж пожовклим підліском, стискаючи в руках короткі, але замашні кийки. Такою ж зброєю було озброєно і гетьманську охорону, яка ось уже четверту ніч очікувала нападу, тож посилила пильність майже вдвічі порівняно зі звичайним несенням служби. Не дивлячись на те, що до світанку залишилося не більше години, вартові почували себе бадьоро, перегукуючись один з одним, щоб подолати звичайну для людини передсвітанкову сонливість…
Усе розпочалося під час наради в гетьмана, на якій пихатий Славинський заявив, що його козаки заткнуть за пояс будького із запорожців, – люди ці, мовляв, недисципліновані, полюбляють пиячити і відлежувати боки, замість того щоб відточувати в навчанні військове мистецтво.
– А щодо виконання наказів старшини, тут взагалі немає про що толкувати! – і Славинський багатозначно подивився на Омелька.
Але Деривухо був не з тих людей, кого можливо було такими натяками вивести з рівноваги.
– А якщо я, вашмость, доведу помилковість твоїх слів, на ділі показавши, як у нас відгострено військове мистецтво і як ми виконуємо накази своєї старшини? – Омелько зробив виразний наголос на слові «своєї».
– І як ви збираєтеся це продемонструвати? – скривив губи Славинський.
– Хоча би тим, що доведу разом зі своїми козаками: ви вкрай погано охороняєте його ясновельможність від нападу зза меж табору.
Славинський розреготався:
– Ви надто багато на себе берете, пане курінний!
– Побачимо, – спокійно відповів Омелько.
Тут до суперечки втрутився Павлюк:
– Ти ставиш себе в гірші умови, Омельку, попередивши його про свої наміри. Адже кого попереджено, того озброєно.
– Не хвилюйтеся, ваша ясновельможність, я знаю, на що йду. Дозвольте лишень провести такий турнір, і ви впевнитесь – козаки Тимошівського куреня варті набагато більшого, аніж про них думає пан сотник.
Павлюк роздумував недовго:
