– Добре, – недбало кинув Данило і за мить вже зник у чагарниках, котрі тяглися мало не до самого окопу. Там застигли виставлені у три ряди вози периметра.
– Цей вивідає, – Савка поліз у шапку за кресалом, притримуючи зубами чубук люлькибуруньки.
– І що це ти там вимацуєш? – одразу ж почув запитання Омелька.
– Та вже нічого… – Обдертий зітхнув і сховав люльку до кишені шароварів. – Отамане, ми тут забавляємося, наче малі діти!
– Чому?
– Ти й сам знаєш. Діти в піжмурки граються, а козаку пристало ворога бити… Ну хто це надумав у свій табір, неначе чужинці, пролазити?!
– Сам Павлюк і придумав.
– Та знаю я…
Знову запанувала мовчанка, під час якої з табору нічний вітерець доносив мляві голоси вартових: «Пильнуууй!». І знову тиша. Лиш десь хрумкотить сіном худоба та лунає могутній храп. Скориставшись очікуванням пластуна, Омелько швидко виліз на невисокого грабка, що ріс поруч. Причаївшись на вітах, почав ретельно вивчати темне громаддя недалекого табору.
Якусь окрему річ було годі й розрізнити, але Омелько знав – за сорок п'ять кроків від окопу проходить ще одне, внутрішнє коло возів, виставлених навкруг гетьманського шатра, і саме туди дивився тепер курінний. Там, у примарному світлі кількох смолоскипів і багаття, ніч не була владна над людьми. Вони ходили, розмовляли, підкидали в багаття оберемки хмизу й тривожно вглядалися в темряву. І саме з того напряму, де примарами засіли тимошівці, тобто з заднього боку шатра, проходила неширока стрічка тіні, якою можливо було доповзти до нього непоміченим, оминувши десяток дебелих сердюків з особливої сотні пана Славинського.
Тиша. Омелько не тішив себе надією на те, що гетьманська варта спить, але жодного руху поза межами освітленого кола не помітив. Він тихо зіскочив і ліг поряд із Савкою.
– Не журись, Савко, якщо все до пуття зробимо, буде тобі з чим пана Славинського поздоровити.
– І на біса він мені?
– А паршивий він все ж таки чоловік! – зашепотів Базіка. – Я ось учора до Крилова подався. Ну, знаєте, тютюнцю хотів купити, та так, сьоготого. А як повертався вже, перестріває. Славинський! Сам особисто! Та куди ходив, за чим ходив. Дивно! Я йому, мовляв, чого тобі, мостивий пане, потрібно? А він як оскаженіє, мамцю! Я тебе, лотра, мовить, на колоду підвішу, тоді взнаєш, чого мені потрібно! Отакої, вже й тютюнцю купити не можна! І як він за всіма дивитися встигає?
– Дасть Бог, цієї ночі не встигне, – посміхнувся в темряві Богун.
Скоро тихе шарудіння сповістило про повернення Нечая. Коли він опинився поруч з братчиками, кілька хвилин відсапувався. Потім зняв шапку і витер хусточкою спітніле чоло.
