– Ну, це не про нього, – зауважив Федір, – хоч з мушкета, хоч з лука білці в око поцілить, це молодець. А от до науки зась!
– Тату… – схилив голову Іван.
– Буде тобі: тату! – насварився Богун на нього пальцем. – Ще раз панотець нарікатиме, їйбо, відшмагаю прямо на подвір'ї, на очах у всіх.
Хлопчина якусь хвилину мовчав, а коли відповів, в його голосі відчувалася недитяча твердість:
– Не нарікатиме! – рішуче вимовив він, і на хлоп'ячому обличчі заграли жовна.
Та старший Богун лише змахнув рукою.
– Агов, хто там є! – гаркнув він весело, вийшовши на високий ґанок перед хатою, і одразу ж на широкому подвір'ї заметушилися кілька наймитів і підсусідків. – А подавайте до столу! Та горілок, меду старого не забувайте! Бенкетувати будемо нині. Козак з походу повернувся, питигуляти будемо! – він поманив рукою Іванка, який вийшов разом з Омельком на ґанок слідом за ним. – Іване, лети стрілою, приклич козаків: Мирона, Грицька, Петра, Хвилона. Скажи, нехай кидають по запічках боки відлежувати і йдуть нашого Омелька привітати!
– Я миттю! – Іван швидко збіг по сходах і залопотів холошами шаровар у той куток хутора, де стояли хати інших козаків.
– Ех, решти хлопців немає! – зітхнув Федір. – Було б що згадатимовити…
Скоро й забігала челядь, заклопоталася. Швиденько з'явилися з комори наїдки, а з льоху – напої. У світлиці, на виставлених підковою столах почали виростати гори срібних тарілок та глиняних полумисків, на яких чого тільки не було: паруючі вареники з сиром, вкриті рум'яною скоринкою печені кури та каплуни, смажені у сметані коропи, вугрі, лини, вуджене сало, квашені огірочки, печінкові рулети та ще казнаякі, за іноземними рецептами, страви. Столи вгинались під їством. А проміж страв височіли плетені сулії зі старезним медом та винами, тьмяно виблискували пляшки з горілкою. Поряд стояли глечики з різноманітними наливками і, звичайно, недалеко від столу зайняла своє місце діжка з пивом. Богун полюбляв гучний бенкет і ніколи не жалкував на нього коштів. За звичаєм, що вівся в родині Богунів ще від дідапрадіда, всякий, хто проживав на хуторі, сідав бенкетувати за одним столом з господарем, чи то дорогий гість, чи звичайний наймит або під сусідок. Усі хуторяни були однією дружною родиною, що й врятувало їм життя під час того пам'ятного для Омелька наїзду зголоднілих і злих жовнірів кварцяного війська. Тепер Омелько сидів по праву руку від господаря, а простора світлиця, як і в минулі часи, була повна гамору та сміху. Немов не було цих кількох років, проведених у боротьбі за кращу долю козацтва, довгих верст та кривавих бойовищ. Але хіба не було? Ні, таке неможливо викинути з пам'яті, воно завжди залишиться в ній, як і рубці на обличчі. Та не звик сумувати козак Омелько, тож він з посмішкою і веселими примовками здіймає свій кубок, п'є та закусує, проводить час за веселими розмовами. Часом лиш похмурніє, коли кине погляд на вільне місце за столами, що його колись займали під час бенкетів славні козаки Вороновицької сотні. Немає їх поряд, змушені перетворитися на поспільство або стати поза законом. Відчуває в такі хвилини Омелько, як жарко палає в ньому не пригашений вогонь помсти лядському племені за все, що ті зробили з ними, попри обіцянки поваги і дяки. Бентежна душа вимагає знову і знову кидатися у вир боротьби.
VII
Не кинувся тоді Омелько назустріч новим битвам і, ймовірно, смерті. Прислухався до голосу поміркованого Богуна і залишився до пори на хуторі, хоч тягнуло його вчинити хоч щонебудь, бодай зібрати ватагу і різати клятих на шляхах та темних лісових стежках. Залишився. Жив собі, поступово звикаючи до неспішного, розміреного домашнього життя. Не помітив, як пройшов рік і ще два місяці від пори, коли завітав на хутір. А Іванко все не міг нарадітись поверненню давнього товариша (як і сам Омелько його називав). Ходив немов причеплений. Куди Омелько, туди й він. І хату допомагав поправити – відтоді, як Омельків батько
