спутаного по руках та ногах!
Гетьман кілька хвилин роздивлявся правий фланг ворожого табору за допомогою далекоглядної труби. Там було дійсно найслабше місце ворожого табору, і слова Скопецького мали сенс. Він глибоко зітхнув.
– З Богом! – вимовив нарешті. – І нехай допомагає вам Діва Марія. Уперед, діти мої!
Шаленим чвалом три гусарські хоругви, загальною кількістю майже у дві тисячі важко озброєних вояків під командою молодого Потоцького, а також хорунжих Скопецького і Краківського, кинулися до козацького табору. Хмари диму, що його вітер ніс від Кумейок, надійно вкрили їх від очей запорожців. Скоро там закипів запеклий бій. Розбиті драгунські хоругви, які почали було відступати, вирівняли лави і кинулися на допомогу гусарам – сині жупани драгун зайняли праве крило атакуючих колон, ставши поряд з блиском лат і багрянцем гусарських плащів.
Миколай Потоцький уважно дивився туди, де штандарт його Петра, його укоханого старшого сина, у кому сконцентрувалися всі надії старіючого гетьмана, гордовито височів над лавами крилатих гусар. Десь там, серед круговерті смертельно нагостреної криці, серед коней, які на шаленій швидкості несли у бій несамовитих від люті вершників, серед гуркоту гармат і зойків помираючих, перебував тепер його Петро. Його улюблений первісток. Звичайно, Потоцький хотів для сина лицарської слави. Він пишався ним і був гордий, що саме герб Потоцьких майорів посеред пекла перед ворожими возами. Але… О пан Єзус, як важко дивитися на все це батьківським очам! Петре! Надія і кров від крові моєї! Ні! Він не повинен думати про погане і він нізащо не буде думати про це! Бог прихильний до мужніх!
І Потоцький мовчки очікував новин, що летіли до нього від місця бою зі швидкістю швидконогих коней чисельних поручників. Він не ставив питань, лише важким поглядом налитих кров'ю очей поглядав на чергового посланця.
– Вони стоять, пане гетьман! Ми зазнаємо важких втрат! – долітав до нього хрипкий голос.
А в розпаленій уяві Потоцького малювався його Петро, який знаходився серед ворожих возів, серед ревучого пекла (чомусь без жодного обладунку, навіть без шолома). І над ним уже заносив щербате закривавлене лезо зодягнений у розхристаний жупан запорожець.
– Хто? – голосом, який бринів від напруги, запитував гетьман.
– Пани Каменський і Цеплеївський наклали головами! Панів Рудновського і Молочарського вбито! Пан Бочаровський пошматований ворожою картеччю, десяток значних товаришів стікають кров'ю від ран!
А за першим посланцем уже поспішає другий.
– Козаки тримаються, ясноосвєнцоний пане! Наші втрати величезні!
– Наскільки величезні? – Потоцький, мов закам'янілий, сидів і лише його очі видавали муку, що її відчував. Цілу бурю емоцій, що вирувала за показним спокоєм.
– Військові товариші Ґноїнський, Підкоцький і Магнуський загинули, з ними три десятки шеренгових пахолків. У хоругві пана Скопецького пани Конаржевський і Бенецький вбиті. Ще десяток військових товаришів важко поранені. Пану Мар'їнівському гарматним ядром відірвано ногу нижче коліна. Крім цього, загинуло до сотні жовнірів!
– Ми безсилі, пане гетьмане! – летів за другим третій гонець. – Гусарія помирає! Козаки б'ються, немов, леви. Ми сотнями відправляємо їх до кращого світу, але подібна до гідри сила війська сього!
