Сурма дзвінко проспівала сигнал до відступу.
– Ми повинні вирівняти лави кінноти і дати змогу гармашам робити свою роботу, – немов виправдовуючись, сказав він, ні до кого не звертаючись.
Перша хвиля наступу, захлинувшись, почала повільно відкочуватись від козацького табору. Одразу ж ожила з обох боків армата. З обозу Павлюка тепер гримали лише чотири гармати, ведучи нерівний бій з двома десятками фальконів, кулеврин та шарфмиць польської артилерії.
Але вже за чверть години наступ було поновлено. Цього разу Миколай Потоцький обачно тримався позаду атакуючих хоругв і не відпускав з поля зору червонобілий оксамит штандарту Петра, який здіймався над головами гусар у самому центрі атакуючого фронту. І хоч тепер поряд із сином знаходилися п'ятдесят гетьманських охоронців, тривожно було на душі в Потоцького. У пам'яті до болю реальними були краплини крові, які стікали по лезу палаша над його, Потоцького, головою. Розжареним цвяхом засів у спогадах хрипкий крик козака і білуватий сонячний диск над обрієм, котрий підскочив і полетів геть тієї миті, коли гетьман падав з коня.
– Допоможи йому Боже, – шепотів у вуса Потоцький. – Захисти, Свята Діво, дай сили і наснаги.
Другий штурм тягнувся майже годину і почав захлинатись сам собою, так і не отримавши значних успіхів. Блискуча польська кіннота зустріла такий шалений опір козаків, що змушена була почати безладний відступ. Відходили натовпом, тепер вже не переймаючись про порядок і стрій. Але, очевидно, не було кому карати їх за це – козаки були в не менш скрутному становищі. Те, що кілька годин було міцним і впорядкованим табором з шести рядів возів, тепер перетворилось на гору поламаного дерева, щедро здобреного людськими і кінськими тілами. Чомусь мовчала і Павлюкова армата. Лише поодинокі мушкетні постріли лунали вслід знесиленій польській кінноті. І ще глузування. О пан Єзус! Де брали ці люди в собі силу, харкаючи кров'ю, знаходити такі образливі слова, та ще й реготати над ними?!
Сиве, немов свинець, небо несподівано посипало густим лапатим снігом, який, впавши на землю, вже не встигав танути й поступово ховав під своїм білосніжним покривалом встелену трупами і уламками землю… Польний гетьман, оточений рештою командирів, спостерігав за військами, котрі відповзали одне від одного, немов поранені звірі.
Коли Петро Потоцький під'їхав до батька, це був вже не той красень у блискучих обладунках, із сяючими очима. Тепер обладунки було порубано і проламано, а в очах читалась втома.
– Ми повинні спробувати ще раз, – вимовив він, наближаючись до батька.
Потоцький повільно мотнув головою.
– Військо вкрай стомлене. Я мушу дати сигнал до відходу… О, трикляті русини! Триклята Україна і її бунтівні виплодки! Я втратив до тисячі шляхетного війська!
– Але ти не можеш! Батьку, я вже майже був у їхньому таборі! – розгублено простогнав Петро.
– Ти ще матимеш таку нагоду. Ми продовжимо завтра, позавтра… Ми здолаємо їх, але сьогодні я мушу відвести війська.
Молодий Потоцький, тамуючи гіркоту, замовк. Але несподівано йому на допомогу прийшов Адам Кисіль, який разом з Вишневецьким, Любомирським і Лащем знаходився поруч з гетьманом:
– Хотів би заперечити вашій милості.
Потоцький без емоцій поглянув на Кисіля.
