IV
– Пане Іване, пане Іване! До вас гості прибули! – скуйовджена дитяча голова увіпхнулася крізь прочинені двері стайні і глипала на Богуна блакитними очима. Під цими великими, немов озера, оченятами проглядав замурзаний сажею ніс, кругле рожеве лице і тонке, з ямкою, підборіддя.
Іван одразу ж упізнав Петруся, Охріменкового онука, який проживав на хуторі разом з матір'ю – овдовілою невісткою Мирона. Богун неквапно поклав на полицю щітку, якою чистив коня, і підійшов до діжі з водою, що стояла в кутку.
– Злий на руки, козаче, – мовив посміхаючись. – А заодно вже й тебе б не завадило умити, он скоро на татарина станеш схожим.
Малий хутко підбіг і, схопивши вкритого майстерною різьбою ківшика, заходився поливати Іванові на руки.
– А чому на татарина? – запитав з дитячою безпосередністю.
– Як? А ти не знаєш?! – зробив круглі очі Богун.
– Ні!
– Тому, що в тих, хто не вмивається і ходить замурзаний, скоро шкіра робиться темною, а очі косоокими. На нього так і кажуть – мурзак.
Хлопчина скривився і з недовірою поглянув на Богуна.
– Хіба?
– Звичайно. Та що я, татар не бачив?… Подайно рушника, Петрусю.
Малий не рушив з місця.
– Я не хочу татарином! – плаксивим голосом пискнув він.
– Ну то даси рушника, чи як?
Петрусь послухався. Іван неквапно обтерся білосніжним, вишитим гронами калини, рушником.
– Умиватися будеш?
– Буду!
Іван голосно розсміявся.
– Гаразд, давай зіллю.
Кілька хвилин він спостерігав за тим, як хлопчик старанно тер обличчя, шию та руки.
– Хто ж там до нас завітав? – запитав нарешті.
