– Ми сьогодні не просто так приїхали, – нарешті підморгнув Степан.
– Знову наречену знайшла?
– Угу!
Іван похитав головою.
– Вона наполеглива.
– Ти ж знаєш.
– Що у вас, які новини? – кинув Богун, аби змінити тему розмови.
– Майже ніяких, – знизав плечима Степан, – що там ми? Мед качаємо, продаємо потроху. Млин до жнив ось готую. Та так, третєдесяте… У тебе як справи?
– А що в мене? Хутір занедбав, добре, хоч Мирон тут доглядає. Кілька днів у Кальнику був, до того в Полтаву їздив, у Чигирин.
– Усе справи… А знаєш, заздрю я тобі! У стількох місцях бував, стільки бачив. Я он далі Меджибожа не ступав. Іноді як найде щось, так покинув би все й подався у степи слави козацької здобувати!
– Чому ж не подався?
– Аа… – змахнув рукою Степан. – Не така я, певне, людина… А дівчина хороша! Гарна, та й не без приданого…
– Ти про кого? – не одразу зрозумів Богун.
– Ну… я ж говорив, Настя… Одним словом, Іване, Настя хоче, щоб ти одружився.
Богун зітхнув.
– Знову ви за своє! Степане, ми ж домовлялися!
Степан винувато розвів руками:
– А що я? Іди бабу переконай – знай свого править!
– І хто на цей раз?
– Ярина, дочка міщанина з Вороновиці. Вона справді хороша і пара тобі ладна. Я її батька добре знаю, багатир, яких мало.
– Та я тобі вірю. І попередні дві були непоганими. Одна мені навіть сподобалась. Але… Не до того мені тепер, розумієш? Стільки справ навалилося, та й з волею парубоцькою ще не розпрощався.
– Справи завжди дошкулятимуть! – рішуче заперечив Степан. – Це не причина. Чим далі, тим більше. А щодо віку… Я
