– Пане Іване, біля воріт якась жінка та ще двоє чоловіків з нею, здається, жовніри.
Богун здригнувся. Він не чув, коли вона підійшла, тож тепер глипав на Дарину, яка стояла під ґанком і очікувала від нього відповіді. Ставна, пишногруда, у блакитній плахтісинятці, вишиваній сорочці, із закасаними по лікоть рукавами. Помітив, що Степан кинув на Дарину масний оцінюючий погляд.
– Чого вони хочуть? – запитав по хвилині мовчанки.
– Кажуть, лист до тебе, – Дарина була одноліткою Івана, тож ніколи не зверталася до нього на «ви», при цьому неодмінно називаючи його «пане Іване». Спочатку Богун пручався, запитуючи: «Який я тобі, Дарино, пан? Ти ж козацького роду!», але, зрештою, махнув рукою.
– Лист? – здивувався Богун. Він не очікував листа і, крім того, чому посланницею виступає жінка? Раніше такого не траплялося.
– Лист, – підтвердила Дарина.
– Добре, – Іван поглянув на шваґра, – зачекай, Степане, піду дізнаюся, що там.
– Тоді я з тобою! – відгукнувся Степан, знехотя відриваючи погляд від стану Дарини. Вони швидко покрокували подвір'ям, минаючи комору і клуню, напрямком до воріт.
Біля воріт пахкотів люлькою флегматичний Мирон Охріменко. Постарілий, із вкритим глибокими зморшками обличчям і довжезними сивими вусами, він добряче збляк відтоді, коли Іван був босоногим хлоп'ям, але все ще розпоряджувався на хуторі. Ще покійний Федір відписав йому частину своїх земель, а Мирон, вдячний хорунжому, вів за це його господарство. Тепер окрім нього на хуторі не залишилося жодного козака – розкидало життя світом мешканців колись щільно заселеного хутора. Хто в пошуках кращого життя подався на Слобожанщину, хто обзавівся своїм хутірком, але більшість згинула в буревії повстань, походів і боїв з ворогами, які, немов хижі звірі, розтягували Україну. Окрім Мирона і Дарини з Петриком, на хуторі проживали лише наймити та батраки із сусідньої Федосівки.
Старий козак зачекав, доки Іван наблизиться.
– Так що, каже, лист до тебе, – коротко доповів він, – але я ворота не відчиняв проти ночі. Дивися сам, ясний пане.
Богун коротко змахнув головою і швидко відкинув товстий дубовий брус, що слугував засувом до воріт. Важка брама повільно відхилилася. За нею стояв запряжений двійком коней віз, у якому сиділи два зовсім ще молодих жовніри пікінерської хоругви в синіх жупанах, а зпоза їхніх спин визирала замотана в полотняну накидку жінка. Судячи з усього, вона не була старшою за супроводжуючих її жовнірів. Жінка рішуче встала з соломи, що нею було вистелено воза, і ступила наперед валки.
– Нам потрібен син реєстрового хорунжого Вороновицької сотні, – мовила, прискіпливо вглядаючись в обличчя Івана.
– Оскільки мені Господь сина ще не дарував, це, напевне, я і є, – знизав плечима Богун.
Прибульця якусь мить вагалася, підозріло поглядаючи на Мирона, після чого зітхнула і рішуче ступила назустріч. Швидким кроком наблизилася і простягнула Іванові невеличкий конверт з жовтавого паперу.
