– Вам стане відомо, від кого цей лист, коли ви його прочитаєте. Іван узяв до рук конверт.
– З листами завжди так, панночко, – спробував він пожартувати, але жінка, яка при ближчому на неї погляді виявилася дівчиною років сімнадцяти, жарт не сприйняла, залишаючись стояти з очікувальним поглядом смарагдових очей. Ті очі дивилися серйозно, хоча і якось налякано.
Іван теж набрав офіційного тону:
– Ну що ж, дякую. Заїздіть на подвір'я, матиму за честь прийняти вас, панно, і ваших супутників, як гостей.
– Ні, що ви! – замотала головою дівчина. – Мусимо вирушати назад. Дорога далека, та й…
– Так! – не дослухавши, перебив Іван. – І слухати не буду. Скоро ніч, ви, якщо не помиляюсь, здолали немалий відрізок шляху. Принаймні коням потрібен відпочинок, коли ви не шануєте себе.
Жовніри, які до цієї миті мовчки поглядали на Богуна, раптом переглянулись, і один з них звернувся до дівчини, вимовляючи слова із сильним польським акцентом:
– Наталю, проше пані, але пан має рацію! Я нє вім, як ся дойдем до Бару. Коні бардзо потомлені, ми бардзо потомлені. Альбо відпочинок, альбо маєш мою незгоду!
Наталя деякий час вагалась, поглядаючи то на Богуна, то на жовніра. Нарешті ще раз зітхнула і знизала плечима:
– Від ранку в дорозі… Минулої ночі майже не спали. Але ми не хочемо… Зрозумійте, шляхетний пане, ми не можемо турбувати вас!
– От ще надумала! – почувся веселий голос Степана, який до цієї миті мовчки визирав зза воріт. – А чи, либонь, ми бусурмани, щоб людям проти ночі відмовити в даху над головою?! Чи, може, у ваших краях інакше?
До Богуна наблизився другий жовнір.
– День добжий, пане! – простягнув він руку. – Я єстем Вітек М'ясковецький, а то мій брат Яцек. Ми маємо… – він замовк, наразившись на пронизливий погляд дівчини, але одразу ж посміхнувся і продовжив: – Приємність, моя люба, приємність! Маємо приємність супроводжувати сю кобєту, яка привезла пану лист і геть загнала нас, весь час поспішаючи. То не потрібно. Маємо відпочити муше мувіти!
Іван без зайвих слів вхопився за кінську упряж і потягнув. Коні слухняно втягли свій віз на подвір'я.
– Прошу вас до світлиці. Там ви зможете відпочити з дороги і зачекати обіду. – Помітивши Дарину, Іван покликав її: – Дарино, допоможи дівчині, вона втомлена, хоча й рішуча! – Богун посміхнувся у вуса.
Наталя сердито поглянула на жовніра, який відрекомендувався Вітеком, але слухняно пішла вслід за Дариною. Решта прибулих рушили за Богуном до хати, на ґанку якої стояла, тривожно поглядаючи на прибулих, Настя. Лише мовчазний Мирон зачинив браму і неквапним кроком пішов уздовж частоколу, оглядаючи огорожу звиклим поглядом. За кілька хвилин підійшов до сінника, у якому хропли парубкинаймити.
