– Дядько… Аа! Дядько Степан і… Ох! І тітка Настя. А мені тітка Настя млинців з вишнями привезла! – здригаючись від крижаної криничної води, розповідав Петрусь. – Вони до хати пішли, думали, що ви у світлиці.
– То добре… Ну от! – прискіпливо обдивившись хлопчака, мовив Іван. – Інша справа. Тепер ти схожий на хлопчика, а не на чортеня з пічки.
– І не на татарина? – здійняв очі Петрусь.
– Тепер ні. Але так мусиш кожного дня умиватися, а як ні…
– Я буду! – рішуче закивав головою хлопчик.
Іван щиро зрадів приїзду сестри. За військовими справами і мандрами у Брацлав і Кальник він уже досить довго не був у неї, хоча полюбляв товариство Настусі й шваґра Степана, з яким особливо приємно було посидіти за чаркою меду і просто порозмовляти. Не переймаючись враженням, що його справляв на співбесідника «цей надто молодий ще хорунжий», поділитися думками, яких нізащо б не відкрив своїм новим знайомим з реєстрового війська. Згадати Запоріжжя – Степан там не бував в силу того, що мав свій млин, два ставки і велику пасіку, тож з головою заглибився в торгівлю й все, що приносило прибуток. Але послухати про безшабашних низовиків любив, що й стало для Богуна зайвою нагодою відчути себе вкритим славою і сивиною ветераном.
Першою, опинившись у світлиці, помітив сестру. Вона стояла біля вікна і шматком чистого полотна протирала зеленкувате скло віконниці.
– Це що ти тут павутиння та бруд розвів?! – з удаваною суворістю напустилася Настя на брата. – А пилу тут! Так! Ви собі як хочете, а я тутечки трохи приберусь.
– Ну, почалося, – зітхнув Степан, з посмішкою ступаючи назустріч Іванові. – Добридень, шваґре дорогий. Ціла біда з нею – хвилини не посидить. Крутиться, немов білка в колесі, а я разом з нею… Куди подінешся?!
– Тобою покрутиш! – одразу ж відгукнулася Настя. Покинувши ганчірку, вона підбігла до Богуна. Пригорнулася до його широких грудей і зазирнула в очі. – Привіт, братику. Зовсім уже до нас дорогу забув. Тож вирішили самі до тебе!
– От і добре, що вирішили, – відповів Іван, – по правді кажучи, скучив я за вами, та все часу не міг знайти… Але то пусте, зараз обідати будемо.
Настя одразу ж вихопилася з обіймів.
– А от і ні! Я ж сказала, що спочатку приберуся.
– Покинь, я челядь гукну, – змахнув рукою Іван.
– І слухати не буду! Так що ви собі, давайте, йдіть на вулицю, а я покличу.
Не сперечаючись, чоловіки вийшли на ґанок і запалили люльки. Кілька хвилин мовчки розглядали подвір'я, на якому снували челядинці, готуючи все до обіду – Мирон Охріменко, побачивши гостей, без нагадувань віддав відповідні розпорядження.
