Іван мовчки розглядав свою стиснуту в кулак правицю. Рішення прийшло одразу, без жодних вагань.
– Я поїду до Конєцпольського! – струснув він головою.
– Поїдь, пане, поїдь. Та тільки б не запізнитися тобі…
– Що? Що таке?!
– Часу обмаль. Пан Конєцпольський усе зробить задля того, щоб весілля відбулося негайно.
– Але, чорт забирай, вона кохає мене! А я… я її кохаю. Зараз лишень зміг самому собі зізнатися, – Богун знесилено оперся ліктями в коліна і обхопив голову долонями.
– Весілля за тиждень! – вихопилося в Наталки, немов зойк.
– Лише тиждень… – глухо повторив Богун.
Він був, без перебільшення сказати, приголомшений всім тим, що увірвалось в його спокійне і розмірене життя так несподівано і неймовірно. У голові не вкладалося – невже все почуте було сказано про Ганну. Ту Ганну, яка не йшла з думок ні вдень, ні вночі, примушуючи відмовлятися від красунь, що їх так невтомно знайомила з ним переповнена добрими намірами Настя. Про гордовиту шляхтянку, яка насмішливо величала його: «син реєстрового хорунжого» і давала зрозуміти, а Івана це зачіпало найбільше, що він повинен зникнути з її життя не тому, що не подобався дівчині, а тому, що вона племінниця самого Конєцпольського. І ті слова, які сказав їй тоді і про які вона з гіркою іронією нагадувала в листі, були лише спробою переконати самого себе у спроможності змінити існуючий устрій речей – юнацькою впертістю, чи що? Хоча в ту мить він справді гадав, що зможе… Що ж перемінилося? Коли недосяжний образ перетворився на звичайну земну дівчину, котра до того ж сама марила ним? Простим собі козаком, як влучно висловилась Наталка. Іван раптом підхопився на ноги і, мов лев у клітці, закрокував світлицею. Зараз він був надзвичайно схожим на батька – ті ж міцно стиснені вуста, суворий погляд сталевих очей, жовна, що проступили на обличчі. Не було лише сивини і глибоких зморшок на високому ясному чолі.
– Ну от що, – нарешті мовив, і в голосі його бринів метал. – Я вирушаю за нею!
Наталя коротко зітхнула. Кажучи по правді, вона не сумнівалася в такому рішенні козака ще з хвилини, коли увійшла до світлиці. Вона лише хотіла допомогти Ганні і, здається, мети було досягнуто – красень Іван не відповів байдужістю на послання, яке вона так поспішно намагалася доправити до його хутора.
– Дякую тобі і від себе, козаче. Усе в руках Господніх, і якщо він забажав, щоб вона покохала саме тебе, зроби мою панну щасливою. Адже вона заслуговує на щастя!
Іван раптом, щось пригадавши, подивився на дівчину:
– Послухай, Наталко, Конєцпольський Ганні доводиться дядьком. Але… повинні ж бути і батьки. Хто вони, де? І чому Конєцпольський розпоряджається її долею?
Дівчина зітхнула.
– Сирота вона. Уже років сім, як… Татари на їхній маєток набігли. Побили, попалили. І батька, і неньку втратила,
