погляди.
– Доброго дня, молодичко, – посміхнувся до неї Іван.
– І тобі, пане, добридень, – почувся у відповідь мелодійний голос. – До нас, а чи переїзжий?
– У Бар поспішаю, – хитнув головою Іван.
– Аа…
– Мені б коваля побачити, є у вас такий?
Молодиця перелила воду в одне з відер, що їх було почеплено до коромисла, і знизала плечима:
– Є, чому не бути. Підеш прямо вулицею, ген аж до церкви. За нею, праворуч, третя хата.
Іван подякував, взяв Цигана за вуздечку і покрокував за вказаним напрямком.
І лише він покинув сідло, як, несподівано для себе, відчув: напруження, котре володіло ним протягом усього шляху від хутора до цього невідомого селища неподалік від Бару, поступово зникає, даючи місце дивному спокою, навіяному ідилічними картинами тихого селянського життя, котрі відкривалися йому навкруги. Сум'яття, що гнало Івана вперед, на мить відступило, заховалося до часу, і його очі широко відкрилися, виявили все те дивне і таємниче, чого ми часом не помічаємо, сприймаючи лиш оболонку побачених нами подій.
Ех, що то за картина – тихе українське село погожої літньої днини, – думалося йому. Яка краса, який дивний спокій і довершеність у ній, які кольори! Білі, немов умиті, хатки під жовтими дахами з очерету весело позирають блюдцями вікон, виступають зпід дрімучої зелені яблунь, груш, вишень і сливок. Вдивляються в постать перехожого незнайомця, оцінюючи його, немов дівчата красеняпарубка на вечорницях. Невисокі тиниперелази, вздовж вкриті пагонами квасолі, темним гарбузовим листям і нитками блакитних дзвіночків, охайними чотирикутниками розділюють подвір'я з хлівами, коморами, сінниками і ще казначим з необхідних селянському господарству споруд. А з них, з обійсть, мукало, бекало, квоктало і кувікало, вносячи розмаїття, доповнюючи всю попередню картину. Дзижчали джмелі в недалекій тіні дерев, з галасом хлюпотівся десяток хлопчаків у ставку під високою греблею. А ще далі, з тихим від відстані шелестом, падали струмені води на лотоки приземистого, мурованого з рудої цегли млина. Тиха ідилія… А що то за спів? Так, безсумнівно – то дівчата співають. Ніжно і трохи сумно. Про кохання, про розлуку з обранцем, про вірність і звичайне людське життя. Про швидкоплинне дівоче щастя і щось таке, від чого подоброму щемить у серці. Назустріч неквапним кроком проходять селяни в полотняних шароварах і полотняних же сорочках. У широких солом'яних брилях, з довгими вусами і засмаглими до кольору бронзи обличчями. Розкривши роти, позирають чумазі голопузі дітлахи, будьякої миті готові заховатися за рятівними хвіртками батьківських осель.
А над усім оцим пахощі полину, чебрецю і скошеної трави з поля. Спекотне сонце і свіжий вітерець залитих сяйвом пагорбів Поділля. Ех, що то за диво, тихе українське село теплої літньої пори!..
Незабаром до вух Івана долетів дзвінкий стукіт молота по ковадлу. Він зітхнув. Ці буденні звуки повернули його від замріяного настрою до реальних подій і турбот, які були з цими подіями пов'язані. Повернулась необхідність поспішати і вона зовсім не гармонувала з навколишнім життям.
Сухорлявий, невисокого зросту, коваль швидко обдивився кінські копита, після чого махнув рукою, вказуючи на довгу конов'язь перед ворітьми:
