– А таки поцілю, кому кажу! – доводив він трьом іншим язиком, що погано його слухався.
– Нііі! – чулося у відповідь. – Не пали, чоловіче, дарма пороху!
– А я поцілю!
– Кажу, не поцілиш!
За цими словами гулко вдарив постріл. Іван поглянув на козаків, тамуючи злість. Один з них чухав потилицю і поглядав на глиняний горщик, який висів поверх тину кроків за п'ять від нього. У правиці тримав пістоля, з якого все ще курився білуватий димок.
– А що я тобі казав?! – зареготав другий. – Треба було одне око затулити!
– І то вірно! – сміялись інші його товариші. – Ти в який горщик цілив, у лівий чи у правий?
Іван відчув, як злість поступово полишає його, і на зміну їй приходить сміх – на паркані висів лише один глечик.
– А ти чому, козаче, такий сумний, невеселий? – це вже до Івана. Богун придивився до того, хто говорив, і з несподіванки схопився на рівні.
– Даниле! Це ти тут босякуєш, душа бурлацька! – радісно вигукнув він.
Добряче підпитий Нечай примружився, дивлячись на Богуна. Нарешті признав.
– Богуун! Забирай чорт, оце так зустріч! Якимто ти вітром?! Ну іди, іди, обіймемося, побратиме мій дорогий! – Нечай розкинув руки і ступив назустріч Іванові. Не дивлячись на значну кількість випитого, ступав твердо. Богун щиро розкрив обійми назустріч.
Почоломкались.
– А якби ти, пане Іване, знав, кого тут ще зі мною побачиш!
Та Богун вже й сам помітив за спиною в Нечая кремезну постать Обдертого. Заросле кількаденною щетиною обличчя побратима сяяло на радощах від зустрічі і немалої кількості оковитої, що її, очевидно, встиг вжити Савка.
– Ну ходи ще до мене, побратиме дорогий!
Розцілувалися і з Савкою. Богун ошелешено переводив погляд з одного побратима на іншого:
– Та як…Та як ви тут опинилися?! – нарешті видихнув він.
– Гогого! А якби ти знав! – заволав щосили Нечай.
– А ми ще й до тебе збиралися, Богуне, воно ж бо і привід є. Та клятий шинок який день не пускає! – змахнув рукою Обдертий.
Іван пригадав Чигирин і збори до Січі, й посміхнувся.
