ті не завдали шкоди йому, тому, кого з такою надією очікує її панночка. Але ні, зайве це! Ще не дай Бог, дознається дядечко Станіслав… А він пройде! Пройде повз них, як робив це раніше. Він зможе. Зможе, якщо… Якщо тільки він прийде!
Зітхнувши вкотре, Ганна кілька разів смикнула за шовковий повороз дзвіночка, що висів над ліжком. Завмерла посеред кімнати, вказівним і середнім пальцями рук масуючи перенісся. Кілька разів провела ними попід очима, немов намагаючись розгладити шкіру, яка і без того виглядала надзвичайно білою і бархатистою. Скоро двері розчинилися, і до кімнати нечутною ходою увійшла служниця – літня жінка, зодягнена в темне вбрання. Посивіле волосся мала прибраним під чудернацький головний убір з темнокоричневого сукна. На поритому зморшками обличчі уважний погляд вицвілих очей.
– Вибач, що потурбувала, Людвіго. Наталі ще не було?
– Ні, ясна панно, як з'явиться, я одразу ж доповім.
– Добре, іди.
– Що панна бажає на вечерю? Чи, може, нині вечерятиме в товаристві пана Станіслава?
– Ні. Я чомусь зовсім не зголодніла. Краще вийду на мур, подихаю свіжим повітрям… Адже сьогодні вівторок?
– Так, панночко, – кивнула головою Людвіга, не розуміючи, чим викликане останнє запитання. Вона сумлінно шпигувала за Ганною, і дівчині це було добре відомо. От нехай і поламає голову над її словами.
– Вівторок. Знову вівторок… Що ж, піду погуляю муром.
– Панна має зауважити, – сухо мовила Людвіга, позираючи на «вередливу схизматку» з погано прихованою ворожістю, – на мурі вже зовсім темно. Недовго й оступитися.
– Не хвилюйся, Людвіго, я не оступлюся, – сміливо глянула в очі кармелітці Ганна, зробивши відчутний наголос на останньому слові.
Людвіга вийшла нечутною тінню. Ганна наблизилася до високої оріхової шафи і дістала звідти довгий плащ з темноблакитного лундишу. Накинула на плечі і рішучим кроком вийшла з кімнати.
Темрява поглинула цитадель. Розчинились у чорній імлі високі, увінчані саженними зубцями мури, викладені з позеленілого від часу каменю. Розтанули, залишаючи по собі лиш неясне темне громаддя. Без спомину зникли будівлі в замковому колодязіподвір'ї, пропали без згадки гостроверхі, криті почорнілою ґонтою вежі, які, немов мовчазні охоронці, споглядали вузькими очимабійницями на південь, північ, схід та захід. Біліли в мороці лише мармурові стіни гетьманського палацу – вони займали майже увесь внутрішній бік південнозахідного муру. Там, з розчинених настіж через денну спеку вікон, лилося жовтувате світло багатьох десятків свічок, чулися розмови, кроки людей.
Ганна підійшла до того кінця муру, який полюбляла найбільше – саме тут вона колись зустрілася з Богуном, тут вперше скуштувала смак його цілунків, обурено лаючи козака за нечуване нахабство. Завмерла, притулившись плечем до шорсткого прохолодного каменю. Прислухалась. До звуків, які порушували тишу раніше, додалося бряжчання зброї – вартові на містку перед брамою, нудьгуючи, ходили з боку в бік, вдаряли ратищами алебард до дощок мосту, брязкали кірасами до залізних наплічників. Ганна відчула, що незрозуміла тривога, яка було охопила її холодними обіймами, потроху відходить, і вона заспокоюється. Тиша і аромат теплої літньої ночі внесли рівновагу до її думок, спогадів. Пригадалися вечори, проведені в Синопі, серед ласкавого шепотіння морських хвиль, жалібного квиління чайок і дзвону струн, якими сивобороді меддахи
