тоді й вирушимо. А зараз вибачайте, повинен кару свою відбувати.
І служник, немов одразу помолоділий після розмови з козаками, залопотів босими п'ятами в бік новоприбулих. Хвацько підхопив кінські повіддя, вказав на вільні столи і заходився виконувати свою роботу. Богун деякий час проводив його поглядом. Краєм ока помітив, як зза прочинених дверей шинку виглянуло гладке обличчя Мойсаха – господар суворо наглядав за роботою свого недбайливого наймита, не наважуючись напуститися на нього у присутності козаків.
– Оковиту винуватить, – пхикнув Савка. – Але навіть до нього доходить, хто тут для нас головним лихом є.
– Нещасний чоловік, – задумливо мовив Нечай.
– Нещасна Україна! – Богун відчув, як у ньому закипає лють, і одним духом вихилив вміст чарки, яка стояла біля нього неторкнутою впродовж усієї розмови.
III
Ганна стояла на колінах перед образами в кутку своєї невеличкої кімнати. В очах танцював язичок тремтливого полум'я лампадки, губи шепотіли молитву. Зпід стелі на неї сумно і якось співчутливо поглядав лик Божої Матері.
– Матінко Божа, порадь, порадь, не залиш мене! Захисти, заступнице! На все воля твоя, і тебе благаю наставити рабу твою на вірний шлях, бо серед людей не можу знайти поради та розуміння…
На мить вона затихла, дослухаючись до далеких кроків у безкінечному лабіринті коридорів замку.
– Чому, пораднице, кохання, яке приходить до людей і робить їх щасливими, стало для мене пекельною мукою? Чим прогнівила я Бога, що, мов неприкаяна грішна душа, не можу знайти собі місця ні у своєму світі, ні поряд з тим, кого полюбила всім серцем? Гірко мені, Свята Діво, чому все так складно? Ніколи не благала тебе, заступнице, так, як зараз: оборони! Навіть у бусурманському сералі не було так важко, як тут, серед людей, що з ними єднають мене родинні зв'язки, чия кров тече і в моїх жилах. Не дано їм мене зрозуміти, не дано і мені… Коли сплю, він приходить до мене, зіткавшись з нічної темряви, сидить поряд на ліжку, гладить рукою чоло… А коли прокидаюсь, бачу в уяві лише його очі, посмішку. На вулицях міста, серед людського потоку відшукую його постать, з високих фортечних мурів виглядаю одинокого вершника, який мчить серед зелені трав до мене, щоб припинити мою муку і зігріти серце своєю присутністю. О, хто б мені пояснив: чому так прив'язана я до нього, до того, кого бачила кілька разів? Над ким, таким незграбним, сміялася у відплату за те, що визволив мене зі злої чужини… Чи ця мука мені у відплату? Тоді Бог жорстокий… Надто кара важка за мою нерозумність. Урятуй мене, Діво Маріє, подаруй мені його, або… або дай забути раз і назавжди. Щоб жити своїм життям, дихати на повні груди, не криючись від людей у почутті, яке мусить приносити щастя і радість земну, але не горе й муку…
Ганна зітхнула, тричі перехрестилася і піднялась з колін. Мовчки підійшла до вікна.
За тонким венеційським склом стрімкою ходою наближався теплий літній вечір. Раптом Ганні здалося, що вона не має чим дихати у спертому, пропахлому сирістю повітрі палацу. Рвучко розчинила вікно, і знадвору одразу ж увірвався лагідний вітерець, який приніс пахощі смаженини. Очевидно, десь у нетрях замку, в спекотних кухнях, готували вечерю. Намагаючись заспокоїтись, Ганна завмерла біля розчиненого вікна.
На подвір'ї замку, куди виходило єдине вікно її кімнати, якраз мінялася сторожа. Жовніри у блискучих кірасах і закруглених з боків іспанських шоломах, шикувались перед дверима прибудованого до фортечної стіни караульного приміщення. Помолодецьки приймали стройову стійку, стискаючи у правицях ратища хижо загострених алебард. На мить Ганні стало страшно – а що як він прийде саме цього вівторка? Як пройти повз цих кремезних вояків, закутих у залізо, не знаючих жалю і непідкупних… Непідкупних? Ех, жаль, що немає поряд Наталки, вона вмить би домовилася з охоронцями, аби
