– Жартуєте? – блиснув очима Коваль.
– Які ж тут жарти? Все надзвичайно серйозно. За тим пан хорунжий і прибув до нашого міста. Є, бачиш, у замку тому лихому сиза горличка. А поряд зі мною – сокіл ясний. Та тільки на перешкоді щастю цих молодих людей став наш спільний знайомий. До замку нам потрібно. Я, хоч і місцевий, та тільки, як і пристало шляхтичу, звик до замку через браму потрапляти. Але, здається мені, не єдиний то хід…
Коваль почухав потилицю.
– Складно. Коронний гетьман, у нього охорони, самі знаєте…
– Знаємо. То що, не допоможеш?
– Я сказав: складно… але можливо!
– То можливо?!
– Атож.
– І що ж то за можливість?
– Хвіртка в мурі. Крізь неї до пана гетьмана проводять тих гостей, які не повинні потрапляти на очі стороннім свідкам. Ви розумієте?
Богун з Нечаєм перезирнулися.
– Ти про що?
– Я про те, що пан Конєцпольський, як ревний католик, не може дозволити собі позашлюбні стосунки, отже…
– Водить панянок таємними дверцятами, – докінчив за Коваля Богун. – А тобі звідкіля про це відомо?
Служник зітхнув:
– Розповідав же вам – Филон мій, покійник, у Олександра в почеті перебував, тож дізнався якось. А від нього і я.
– Так… – замислився на мить Богун. – Тобто там охорони немає?
– Наче б ні.
– От і славно. Далі я вже бував, з Божою поміччю ще раз навідаюсь!
Здалеку долинув неквапний перестук копит і голоси. Крізь розчинену браму на подвір'я заїздили кілька вершників. Коваль швидко підхопився.
– Зробимо, панимолодці, усе зробимо! – кинув він пошепки, і в очах його зблиснув змовницький вогник. – Сонечко сяде,
