Нечай знизав плечима:
– Як знаєш. Випий за здоров'я нашого пана хорунжого і його нареченої.
Служник досить вправно вихилив чарку і, крекнувши, обтер вуса.
– Най будуть здорові, – поштиво мовив.
– Ще одну? – примружився на нього Савка.
– А! – знову махнув він рукою. – Давай!
Після другої чарки Іван дістав з торбинки, що висіла в нього при поясі, глиняну люлькубуруньку і заходився накладати її тютюном.
– Візьми мого тютюну, чоловіче, то добрий тютюн, – запропонував йому Нечай, але Іван відмовився.
– Я свій, – кинув лиш.
– То як же це ти, хрещена душа, до жида на побігеньки потрапив? Бачу – хлопак нівроку. Тобі би шабля більше пасувала, аніж жидівські баняки.
Іван одразу ж спохмурнів.
– Для чого покликав мене, пане? – мовив він глухим голосом, упершись непорушним поглядом у потемнілі від часу дошки столу. – Сорому мого на сміх здійняти? Не потрібно, мене й так достатньо Бог карає.
Несподівано для себе козаки відчули в голосі служника зовсім нові нотки. Тепер перед ними був не той запобігливий Іван, якого бачили хвилину тому. Він перетворився на людину, яка приховує в душі біль та сором за становище, у якому довелося опинитися.
– За віщо ж він тебе карає? – вперше втрутився в розмову Богун.
– Хто знає?… Мабуть, доля моя така.
Нечай недбалим рухом налив до країв служникові чарку.
– Не гнівайся, чоловіче. Як на те твоя воля, випий з нами та повідай свою біду. Допомогти не обіцяю, проте хтозна, може, й допоможу.
Іван мовчки сів за стіл, проковтнув горілку і почав розповідь, посмоктуючи люльку. Час від часу кидав на вікна шинку вже спокійні погляди. Горілка робила своє.
– Та оповідка моя не диковина, козаче. Ніде не бував, слави не здобував. Працював собі в кузні. Спочатку в помічниках. У майстра коваля донька гарна була… Ви вже вибачайте, що здалеку починаю. Ось пригадую все і не вірю досі, що зі мною все сталося… надто добре спочатку все складалося, надто добре, – Іван затягнувся димом і закашлявся. – Ох і добрий бакунець, біс йому між ребра, аж очі ріже!..
Він кілька хвилин мовчав, немов вагався, чи пускати незнайомих козаків у глибини своєї зраненої душі. Нарешті
