– На все Божа воля.
– Як же так?! – не вгавав Нечай. – А чи ти, чоловіче, не хрещений?
– Та хрещений я, хрещений! – закивав головою бідолаха, боязко позираючи кудись, понад головами козаків. Богун прослідкував за поглядом служника. На порозі шинку стояв, очевидно, господар. Років сорока п'яти, у зеленій опанчі, натертих дьогтем до блиску ялових чоботях і маленькій шапочці над смолистою бородою і звивистими пейсами.
– Завжди радий дорогим гостям! – повним самоповаги голосом звернувся він до козаків. – Сідайте лишень за стіл, який більше панам до вподоби. Пробачте, але вільні в цей час лише місця на вулиці. Про вас негайно потурбуються. – І, звертаючись до служника: – Іване, де Одарка?
– Пане Мойсах, я сам усе зроблю! Не гнівайся! Я і гостей обійду, і коней їхніх попораю. Я встигну!
– Давай, не барись, – кинув шинкар і зник за почорнілими від часу дверима.
– Та ви сідайте, сідайте! – заметушився Іван.
Богун з Нечаєм і Савкою попрямували до вказаного служником столу під солом'яним дашком. Скинувши запилені каптани, умилися водою з глечика, що його підніс Іван, витерлися чистими рушниками.
– Що подавати ясним панам? – запитав служник, коли козаки сіли на лаву.
– Вечерю подай. З того, що маєш, найкраще. Та горілки неси, у голові макітриться, – стомлено мовив Нечай. – А твій жид що не поворухнеться?
– Та де там… – тільки й змахнув рукою служник.
– Ти ж мав коней попорати? – запитливо глянув на нього Савка.
– Попораю! Усе зроблю!
– Ну то іди, порай. А я з жидом потолкую, – спокійно сказав Нечай. – Запанував на моїй землі, собаче плем'я. Він нам сам усе подасть, ще й на сопілці заграє, доки вечерятимемо.
– Ой не губи, ясний пане! – заблагав служник. – Він і так жити не дає, а ще ти допоможеш…
– Та що тут у вас?! – заревів Нечай, збуряковівши. – Чому під жида стелешся, православний?!
– Мушу.
– Мусиш?!
Богун поклав Нечаєві на плече руку.
– Стривай, пане Данило. Нам зараз зайвий галас ні до чого. Та й людина тебе благає – не чіпай ти того жида.
