Нечай одразу ж заспокоївся.
– Добре. Коней доглянь, голодні. Ми зачекаємо…
За чверть години служник Іван упорався з кіньми, і на столі перед козаками почали з'являтися борщ, вареники, шинка, зелень. До них додалася об'ємиста сулія оковитої. Сонце, яке навіть у вечірні години припікало, тепер нависло на заході кривавочервоною сферою, примушуючи тоненьку стрічку хмар на обрії набирати того контрасту, що дозволяв роздивитися наймілкіший їх малюнок, робив його чітким, наповненим. Повіяв лагідний вітерець і доніс до стомленого спекою міста пахощі літнього степу, терпкі та солодкі, теплі й приємні. У недалеких заростях яворів закувала зозуля, доповнюючи картину спокою та відпочинку.
– Ну й що думаєш діяти? – задав Нечай Івану запитання, яке той не наважувався поставити сам собі.
– Піду за нею.
– Як?
– Так, як і минулого разу, муром.
– А далі?
Богун знизав плечима.
– Ну от що, – Нечай наповнив келихи оковитою, – запам'ятай: головне не лізти на рожен. Ти й Ганну збираєшся по стіні виносити, чи, може, панна вміє літати?
– Я поки що не думав над тим, як виходити.
– Отожбо. Тут головою потрібно працювати. Агов, Іване, – підкликав він служника.
Той немов виріс зпід землі:
– Тут я, ясний пане!
– А сідайно з нами. Випий, закуси.
– Що ви, – лише замахав руками служник, – не голодний я.
– То чарку оковитої візьми.
Служник нерішуче поглянув на сулію з горілкою, потім на вікна шинку. Кілька секунд вагався.
– А біс йому в пельку! – вдарив шапкою до лави по роздумах, – вип'ю, коли піднесете!
– Ну то сідай.
– Я так.
