мозку. – Мені потрібне кохання, або…»
II
Дорогу, яка залишилася до Бару, здолали швидко – на неї пішло не більше трьох годин. Швидко промчали запорошеним передмістям, повз кривобокі будівлі з почорнілими дахами і зяючими пусткою прорізами вікон, повз низькі тини і порослі запиленими вітами чорноклену пустища. Спинилися поблизу мосту, який вів крізь міську браму до міста. У вируючому потоці возів, комонників та піших барців, котрий рипів, гудів та розмовляв десятками голосів, козаки загубилися, немов нікчемний човник серед бурхливих хвиль. Нечай недбало вкинув у руку митника кілька мідних монет, розраховуючись за мостове, і грізно поглянув на Івана – той хотів йому перечити.
Проминувши браму, Нечай кілька хвилин помислив і, звертаючись до Богуна, мовив:
– До Руського Бару потрібно чимчикувати. Там знайдемо, де зупинитися.
– Воно і горлянку промочити б не завадило, – погодився Обдертий.
Богун лише схилив голову на знак згоди. Не гаючись, підігнали коней.
Коли навкруги потяглися невисокі вбогі хатки Руського кварталу, Нечай завернув коня до найближчого шинку, який являв собою приземисту, білену крейдою будівлю з досить широким подвір'ям, на якому зручно розташувались десяток столів під навісами з почорнілої соломи. Навіси утримувалися на міцних соснових ногах, укопаних у втоптану землю.
– Тпру! Стій, вороний, – натягнув повід Данило. – Тут би й зупинитися, як мислите, панибраття?
– Добре, – коротко кинув Богун. Савка у відповідь сплигнув з коня і потягнувся, стукаючи срібними підковами сап'янців до пересохлої і утоптаної землі вулиці.
Спішившись, козаки передали повіддя дебелому чолов'язі зі скуйовдженим волоссям, у латаних полотняних штанях і такій же сорочці.
– Пшениці доброї всиплеш, – повчав того Обдертий, – та дивись мені, хлопе, щоб воду давав не студену.
– Як пан забажає! А я, того, коней догляну! Я, прошу пана, коней вельми добре умію доглянути! Гогого! Ой добрі в панів козаків коні, ой добрі!
– Не навроч! – кинув Нечай.
Робітник захрестився:
– Побий мене грім, якщо…
– Не клянись хоч. А коні добрі. Такі, як ми, – відмахнувся Нечай. – А де тут у вас добрим молодцям попоїсти?
– Та ви сідайте, сідайте. Зараз пан Мойсах вийдуть… або, якщо на те панська воля, до господи ідіть.
– Тю! – на обличчі Нечая відобразилась гидливість, погорда і тамована лють, – відколи це Мойсахи на Вкраїні панами стали? А чи ти, чоловіче, браги вихилив більше потрібного?
Чолов'яга кілька секунд помовчав, потім видихнув, замалим не схлипнув:
