– То є вшистко єдно! Але кубок меду ще ніколи не завадив бесіді.
– Розумна мова, – Федір підвівся і пішов до чималої, вкритої майстерною різьбою скрині в кутку. Відкривши ляду, дістав фляжку темного медового вина і дві срібні чарки. Мовчки поставив усе на стіл і налив чарки до країв.
– За здоров'я пана круля! – пафосно проголосив Рудницький, підхопивши свій келих.
– Нехай собі ходить здоровий, – байдужно погодився Богун.
Обидва випили.
– То є добже! – обтер свої величезні вуса Рудницький.
– Як скажеш, ясний пане, – знизав плечима Богун. – То яка справа привела до мого дому жовнірів пана старости?
Рудницький одразу ж приховав мрійливий вираз обличчя, що з'явився в нього після першої чарки, коротко змахнув головою і розстебнув на жупані кілька верхніх ґудзиків. Витягнув зза пазухи і подав Федору сувій цупкого паперу.
– Маєш листа пана старости. А якщо коротко, то бачили на твоєму хуторі реблізанта й бунтівника, ворога Речі Посполитої, заочно присудженого до четвертування в Галичині, на Волині і Поділлі. Бачили багато разів, а востаннє навіть минулого тижня.
Федір пильно подивився в очі полякові.
– Гм… не розумію, за кого річ? Я своїх людей ніби всіх знаю. Щоб бунтівник… – він задумливо взяв зі столу фляжку і почав розливати мед, але одразу ж вилаявся: – Чорт забери! От бісові діти! Не можуть налити з діжі так, щоб не скаламутити!
Він підхопив фляжку і попрямував до сіней.
– Мироне! – крикнув у розчинені двері.
Той одразу ж віднайшовся.
– Мироне, скажи, нехай доброго меду вцідять, цей каламутний, – звелів він так, щоб чув Рудницький, а потім стиха добавив: – Омелькові передай, нехай носа на двір не ткне, це по його душу.
– Та немає його, з Іваном десь поїхали…
– Добре… – Федір хвилину зачекав. – Ну де вони там?!
– Несу, пане, – почув нарешті голос парубка, який біг, несучи бутель з медом.
– Давай сюди.
Мовчки повернувся до світлиці і наповнив келихи. Рудницький недовірливо зиркнув на козака, але за хвилину закотив очі
