– Я добре пам'ятаю про ці обставини, – прикрив очі Богун.
– Тож?
– Пане Рудницький, хочу сказати вам: я свято вірю в закон, суд і Річ Посполиту, тож даремно лякаєте.
– Ви впевнені?
Богун витримав палаючий погляд.
– Так, я цілком впевнений, – твердо мовив він.
Обидва встали.
– Що ж, обід готовий. Запрошую пана ротмістра покуштувати, чим Бог наділив.
– Дзенькую, – повним презирства голосом відповів Рудницький. – Скоро пан не буде мати можливості приймати шляхетних гостей, тож із задоволенням наостанок складу йому компанію.
Рушили до великої світлиці, де, за наказом Богуна, було приготовано справжній бенкет. Рудницький лютував. Він, хоча й намагався виглядати спокійним та насмішливим, з великими зусиллями тамував злість і розчарування, адже мав свої дивіденди в разі успішного виконання особистого прохання коронного гетьмана. Отже, тепер, після того, як Богун відмовив посприяти, поляк вирішив не лише викласти все старості в необхідному світлі, а й самому всіма силами сприяти негайному покаранню цього нахабного реєстровика, який став на заваді його планам. Хоча, якби пан Рудницький пильніше вивчив справу, за яку вирішив взятися, у нього неодмінно поменшало б ентузіазму і надій на швидку помсту.
Усе відбулося на початку жовтня 1626 року, рівно через рік після нещасливої для козаків Куруківської битви, коли один з кандидатів на ханський престол, Нуреддінсалтан, напав на центральноукраїнські землі з багатотисячною ордою кримських і буджацьких татар. Пройшовши за якінебудь два дні степи Дикого Поля, він став кошем під стінами Білої Церкви. Новопризначений рейментар коронних військ на території України Стефан Хмелецький, який до недавнього часу обіймав посаду хорунжого Брацлавського воєводи і лише місяць тому прийняв командування, спішно вирушив назустріч Нуреддіну з двома тисячами кварцяного війська і кількома надвірними хоругвами Томаша Замойського. Того самого, з яким тепер був у тяжбі Богун. Хмелецький стрімко просувався до Білої Церкви, одночасно вирядивши гінців до реєстрового козацького гетьмана Михайла Дорошенка, з наказом приєднуватись до нього, що Дорошенко, не гаючись, і зробив. Шість тисяч козаків, все, що залишилося від війська після Куруківської угоди, скоро приєднали свої хоругви до штандартів Хмелецького, спільно з ним форсували Рось і підступили під татарський кіш.
Доля була неприхильною до Нуреддінсалтана. Побачивши авангард польського війська, він сприйняв його за основні сили і, з огляду на, як йому здалося, невелику кількість ворожого війська, кинув у бій своїх вершників, усупереч традиційній татарській тактиці приймати бій у коші. Помилку було з'ясовано досить швидко – реґіменти Хмелецького, що їх на деякий час затримав напівзруйнований вал стародавнього, побудованого ще Ярославом Мудрим, Юр'єва, почали швидко підходити й оточувати орду. На додаток розпочалася сильна злива, розмочивши тятиви на луках і порох на пановках, тож дуже скоро зчинилася кривава рукопашна битва – татарське лихо і козацька слава. Саме тоді Вороновицька сотня Брацлавського полку опинилася серед почту Хмелецького, який кинувся в битву в перших лавах. Сп'янілий від пісні мечів рейментар усе далі й далі врубувався у ворожі натовпи, не помічаючи, що залишив позаду хоругву крилатої гусарії, на чолі якої починав битву. Не бачив навіть, що ординці навмисне почали піддаватися, одночасно відсікаючи його і ще кількох товаришів від решти гусарії. Та оказія неодмінно мала закінчитись полоном Хмелецького, тому що викуп за такого бранця, в разі його захоплення, міг би виправдати татарам значні жертви. І якби не втручання півсотні козаків під приводом сотенного хорунжого Богуна, так
