польських сюзеренів дозволялося грабувати без міри українські землі, а найголовніше – потуги у справі знищення козацтва. Воїнів, котрі започаткували славу свою і волю від часів великих Київських князів, від слави й волі прадавньої України, яку їхні пращури боронили, утримуючи кордони від Карпат до Уралу, від холодних хвиль Північного до ласкавого прибою Чорного морів.
Побиті, ослабілі після сумнозвісних Кумейок та Боровиці, принижені на кризі Маслового Ставу, тепер вони вже піднімали голови і скреготіли міцно стисненими зубами. І не лише ті, хто йшов за Павлюком, Скиданом, Гунею і Острянином. Нині готові були виступити навіть ті, хто мовчки відсидівся під час тих повстань. Повними гніву очима позирали вони на землю, на якій уже не були господарями. Волинь, Галичина, Брацлавщина, Поділля, Умань і Чигирин, Чернігів і Черкаси – усе давно перебувало під владою крулев'ят. Стрімкі верхи костьолів та кляшторів височіли на землях, які колись хрестив у благочестиву грецьку віру ще Володимир, син Святослава. Натомість православні церкви перетворилися в шинки або комори, діставшись в орендарські пазурі разом із селами та їхніми мешканцями. І не розуміли козаки, як терпіли дотепер таку наругу від племені, гнаного по цілому світу з прадавніх часів?
А на Низу відбудувалася цитадель над Кодацьким порогом. Озброїлась на згубу козацькій республіці. Та де ж згинула та республіка? Немає більше вільної Січі, навіть там заправляють лядські комісари. У куренях, де за всіх часів усяк бажаючий міг знайти відпочинок, харч і веселе товариство, тепер проживають польські драгуни і німецькі ландскнехти, і горе тому бідоласі, який, утікаючи від пана, опиниться в їхніх руках. А що ж запорожці?! Мовчали запорожці. Чи страх за власний статус, залишки примарного відчуття свободи, чи, може, якісь інші невідомі сили примушували і громаду, і старшину на чолі з кошовим отаманом мовчки споглядати, як польською владою порушуються їхні старовинні звичаї та закони.
Десь у невідомих закутках татарських степів упокоївся один з останніх борців проти Польщі, з тих, які повстали разом з Павлюком і Остряницею, але не підкорилися ганебним угодам, унаслідок чого змушені були втікати в Кримські степи, балансуючи на кордоні Ханства і Батьківщини, що враз перетворилася для них на мачуху. Помер і похований був у простій горілчаній діжі, за браком деревини на домовину, Карпо Півторакожуха, козацький гетьман.
Що ж сталося з Україною? Куди ви дивилися, пановекозаки, увесь цей час? Чому кращі сини України проливали кров під Дюнкерком, за далекі їм цілі амбіційного кардинала Мазаріні, в той час як народ їхній стогнав на панських фільварках, масово покріпачувався, цілковито підпадаючи під владу католицької шляхти? Міста і містечка, які й раніше були вкрай переобтяжені різними повинностями і податками, тепер потерпали від свавілля королівської та місцевої, старостинської влади, феодалів та жовнірства. Доки ж потерпати від лядської кормиги?
Але щось змінилося на початку другої половини сорокових років XVII сторіччя, серед похмурої картини руйнації залишків української державності. На арену історичних подій виступив син чигиринського сотника БогданЗиновій Хмельницький, потроху закінчуючи потаємний період підготовки до збройного виступу і готуючись підпалити гніт народного гніву. Вже багато років від часу ординації в урочищі Маслів Став виношував він думку про нове повстання. І не лише виношував. Не одна нова сивина додалася б у чупринах коронних гетьманів, якби вони могли знати про підпільні сіті, що ними поступово обплітав Україну і навіть Великопольщу талановитий генеральний писар, якби побачили таємне листування його із султаном, володарями Семиграддя, Німеччини, Австрії та Угорщини. Але їм не дано було дознатися – таємна служба майбутнього гетьмана не робила помилок, працюючи, немов добре відлагоджений механізм. І от настав час переносити боротьбу в нову площину – Річ Посполита почала приготування до чергової війни з Туреччиною. У лютому 1646 року на вальному сеймі канцлер Речі Посполитої Єжи Оссолінський висунув обґрунтовану ідею війни з Оттоманською Портою. Його підтримали багато впливових посадовців, серед яких був і Станіслав Конєцпольський. Висока шляхта навіть не здогадувалася, що виступ канцлера в сеймі був, значною мірою, результатом довгого переговорного процесу невідомого їм козацького старшини з Чигирина з представниками прокоролівської коаліції, яка поставила собі за мету зміцнити інститут королівської влади, впорядкувавши безлад, викликаний свавіллям шляхти. Про козаків згадали – хто ж, як не вони, прийдуть на допомогу королю Володиславу? Так, як колись у Московії, або пізніше, під Хотином. Уже через кілька місяців почалися перемовини між Річчю Посполитою і Венецією та Папським Престолом з питань підготовки нової війни, які затягайся з вини абсолютної скупості, як
