польської шляхти, так і венеційського представника Тьєполо та папського нунція. Тож Конєцпольський вирішив застосувати більш дешеву схему – залучити до війни московського царя Олексія Михайловича, у випадку успіху кампанії пообіцявши тому Крим. Звичайно, власність татарського хана, за яку ще треба було добряче поборотися, було не так шкода, як мільйони злотих, що їх потрібно було викласти, у тому числі з власної кишені. Крім того, коронний гетьман згадав, не без допомоги пана Оссолінського, про ті кілька тисяч козаків, котрих можливо було набрати взагалі не за гроші, а за одні лише солодкі обіцянки.
Московські посли не примусили на себе довго очікувати – уже навесні того ж року у Варшаві з'явились Василь Стрєшнєв і Степан Простєєв на чолі цілої ватаги «царевих мужей». Вони прибули сповнені надій виконати все, що наказано було їм у посольській палаті і перед троном тирана, але після того, як почули пропозицію Конєцпольського, стримано відповіли, що не мають повноважень для вирішення такого питання: «есте мы токмо холопья царевы, понеже ответ дать безраздельно не можем». Стала очевидною необхідність спорядження посольства до Москви, яка й була негайно реалізована. Довгою вервечкою потяглися Чорним шляхом вози, ридвани, гарби і купи вершників, які супроводжували велике посольство Речі Посполитої до Москви. Сумними очима поглядала шляхта на степи, що ними всього кількадесят років тому йшла переможним маршем на столицю Московщини. Йшла, щоб посадовити на трон королевича Володислава, сина короля Сигізмунда. Проте доля розпорядилася поіншому. Московити довели свою спроможність мати православного монарха, нехай і чудовисько, котре мало над ними необмежену нічим владу, а той самий Чорний шлях, який бачив їх, повних надій на перемогу, побачив і їхню ганебну втечу після поразки під стінами «татарської фортеці». Минув час. Тепер королевич Володислав став королем Володиславом IV, а дехто з учасників тих давніх подій їхав тепер виконувати безславний ритуал цілування царевої руки і прохати московитів надати військову допомогу у війні з Кримським ханством.
Одночасно з від'їздом посольства в багатьох монарших дворах Європи заговорили про збільшення кварцяного війська майже вдвічі, не враховуючи намірів залучити до нього ще й двадцять тисяч козацької піхоти, тієї, яку добре знали і вважали однією з найкращих піхот зпоміж всіх європейських армій. Знесилена Тридцятирічною війною Європа насторожилась. Тут вже й так тремтіли трони королів і герцогів на тлі зростаючих народних повстань, тож появу нових обставин можливо було розцінювати лише з точки зору нової небезпеки для багатьох. Франція стояла на рубежі революції, англійський двір перебував не у кращому стані – голова бідолахи Карла І трималася останні роки на своєму, наданому Богом місці. Палала, роздерта ландскнехтами великих і малих володарів Німеччина, навіть Іспанія і вічний Рим перебували в лихоманці селянських повстань. Епоха Ренесансу відходила в небуття у страшних передсмертних муках, тож спокійно реагувати на розмови про збільшення військової сили Речі Посполитої, яка й так вважалася чи не наймогутнішим гравцем на європейському театрі, не міг дозволити собі ніхто. І, як виявилося, ці розмови були не безпідставними – дуже скоро відбулася зустріч верхівки козацького війська з королівським посланцем, ломжинецьким старостою Ієронімом Радзієвським, який, маючи якісь таємні повноваження, прибув в Україну з Великопольщі. Ці таємні повноваження були не чим іншим, як наказом домовитись з козацькою старшиною про найскоріше прибуття посольства від війська Запорізького до Варшави.
Загуло в полкових та сотенних містах: невже про них згадали? Невже буде збільшення реєстру, а з ним і надія на повернення втрачених привілеїв, ґрунтів і маєтків? А справа, схоже, йшла саме до того. Ще не встигло розвеснитися, і шляхи були скуті лютневими морозами, коли козацьке посольство прибуло до Варшави, де й було негайно прийняте королем. До нього, окрім генеральних осавулів Івана Барабаша, Ілляша Караїмовича та полкових старшин Романа Пешти, Яцька Клиша та Івана Нестеренка, увійшов і чигиринський сотник, колишній генеральний писар війська Запорізького, Богдан Хмельницький, про роль якого в майбутньому повстанні натякав Богуну захмелілий Нечай у шинку на Барській дорозі.
Розмова з королем перевершила всі надії і сподівання зневіреної в королівській милості козацької старшини – Володислав пообіцяв взамін за згоду підтримати його у війні з Оттоманською Портою не лише збільшення реєстру до двадцяти тисяч козаків і виплату утримання на кожного реєстрового, а й повернення їхніх старовинних вольностей, військового самоврядування і захист козацьких прав від свавілля магнатів. Чухали потилиці Караїмович з Барабашем, не розуміючи такої нечуваної щедрості. Адже вони, як і решта вельможної шляхти, що прибула до Варшави на сейм, не могли й здогадуватися про розмову, яка сталася між королем, державним канцлером і непоказним з вигляду (мається на увазі посада) чигиринським сотником. Так, лише сотником, проте і Володислав, і Оссолінський добре знали реальну вагу серед козаків цієї мовчазної
