– Для того, аби довести своє лицарське слово, можу обґрунтувати, батьку, своє козацьке походження, на мою точку зору, більш старовинне, ніж у пана Славинського. То є єдине, що маю і чого у мене ніхто не зможе відібрати!
І спохмурнів Крутій. Бачивбо – правду істинну мовить молодий хорунжий. Вірив йому, як вірив колись Федору Богуну, з котрим стільки разів плічопліч бився з ворогами в безлічі битв. Але що він міг зробити тепер? Цієї миті на нього знову, як і десятки разів раніше, навалилася дивна туга. Хіба він є полковником у Брацлавському полку? Такий, котрі були в Сагайдачного? Звичайно, ні! Ті мали перед собою лиш овіяного славою старого гетьмана, підкорялися лиш його слову і отримували славні перемоги, увіковічнюючи своє життя нарівні з прославленим Конашевичем. Що ж залишилося йому, Крутію?! Та й не лише йому. Хіба інші, принижені ординаціями старшини, можуть щось вирішувати таким чином, як вважають за потрібне? Відповідь була для полковника Крутія занадто однозначною – ні! Навіть тепер, коли він мав собі за мету врятувати від розправи одного зі своїх кращих старшин, він міг добитися лише одного – розділити його долю. І от цієї миті той Крутій, який довгі десять років схиляв голову перед польськими комісарами, відчув – він не зможе більше поступатися своєю совістю. Нехай це буде розцінено як бунт, але він у своєму полковому місті, при арматі і шести сотнях вірних козаків зможе захистити хорунжого Богуна, якого вважає невинним.
– Добре! – різко пролунав його голос. – Я вислухав вас, мостиве панство. Вислухав і тебе, Богуне. Я добре все зважив і рішення моє таке: як добрий господар і військовий старшина, не можу припустити, щоб на моєму панстві були присутні люди…
Несподівано для всіх у двері рішуче постукали. Від нелюдської напруги Іван здригнувся.
– Увійдіть! – нервово кинув Крутій.
Двері прочинилися, і до світлиці ступив козак, якого Богун бачив на варті перед військовою канцелярією.
– Пане полковнику, дозвольте? – хрипко мовив він, одразу ж відкашлявшись.
– Що ще?
– До вас прохає пропустити себе одна особа…
– Але я, чорт забирай, зайнятий, хіба не зрозуміло?
– Я їй говорив, але вона наполягає. Мовить, що справа, яку ви вирішуєте, стосується безпосередньо її.
– Гм… Але яким чином?
– Не відаю, вашмость, мовить, що все пояснить сама.
– Добре, пропустіть.
Козак, схиливши голову, зник, і за хвилину до кімнати увійшла струнка жінка в короткому кунтушику, капелюшку і довгій, до п'ят, вузькій сукні. Побачивши її, Богун пополотнів удруге – посеред світлиці стояла Ганна.
– Пане полковнику, – гаряче сказала вона, і очі її палали вогнем. Уся струнка постать була напружена, немов до бою, як
