жалкував старовинних медів, вин і горілок молодий Богун. Не жалкував печених кабанів, телят, баранів, зайців, куріпок та каплунів. Столи, виставлені, як це було заведено на хуторі з незапам'ятних часів, широким колом під ласкавим вітерцем у затінку дерев, тріщали від неймовірної кількості страв та напоїв. Два дні і дві ночі не переставали готувати наїдки десять найнятих кухарок. Від ранку бігали молодиці й дівчата, готуючи бенкет, на який у Богуна не було часу одразу ж після одруження, виставляючи страви. Не припиняли, й коли прибули на запряженому шісткою білих коней ридвані молоді, і навіть коли заграли веселі музики, а захмелілі гості розпочали свої одвічні філософські розмови.
Лилися рікою пиво, мед та оковита. Не замовкали ні на мить музики, старанно відпрацьовуючи насипані щедрою рукою господаря злоті, флорини та дукати. Літали у відчайдушному гопаку буйні козацькі оселедці, тріпотіли шаровари, вистукували срібними підковами сап'янці, вибиваючи з утоптаної землі хмаринки пилу. А за хвилину вже дівчатадружки вправно витанцьовували, весело позирали на парубків, хизуючись білосніжними вишиваними сорочками, яскравочервоними разками намист і цілими букетами різнобарвних стрічок, уплетених у важкі чорні, русяві, білі і руді коси. Заливалась солов'їним голосом сопілка, дзвеніли бубни, цимбали. Скрипка немов кликала ноги в танок. А Іван з Ганною сиділи на найпочеснішому місці й були на сьомому небі, впиваючись довгоочікуваним своїм щастям. Адже це на честь їхнього кохання, за яке стільки боролися, здіймаються кубки і чари, адже це для них співають та виграють музики. Гуляйте, люди православні, вам на здоров'я, вороженькам на заздрість!..
А коли пізно за північ нарешті вгомонилися потомлені гості, частиною роз'їхавшись по навколишніх хуторах, а частиною поснувши по численних на хуторі світлицях, коморах, сінниках або й просто під столами, у світлиці, тій самій, де Федір Богун приймав колись нещасного ротмістра Рудницького, зібрались півтора десятка значних старшин реєстрового війська і запорожців. На столі, присунутому до вікна, стояли кілька сулій з напоями, чарки, тарелі зі стравами. Але тепер у той бік ніхто й не дивився. Крізь розчинені віконниці нічний вітерець доносив у кімнату свіжі пахощі яблуневого саду і спів цвіркунів на леваді. Кілька чоловіків у світлиці палили люльки. Розмова, яка, власне, зовсім не здивувала Богуна, попередженого про її майбутній зміст Нечаєм, щойно почалася.
– Пробач, Іване, що починаємо цю розмову в такий день, коли ти повинен забути про справи й цікавитись лише молодою дружиною, але щаслива нагода зібрала тут стількох з нас, що другого такого випадку надто довго чекати. Бо це пов'язане не лише з великими витратами часу, а й з посиленою увагою лядських шпигів. Часу в нас обмаль, увагою ляхів і так обдаровані понад міру. Тож мусиш вислухати нас саме тепер, якщо вирішив пристати до справи нашої святої, – почав промову Максим Кривоніс, кремезний сотник з орлиним носом, довгими смолянистими вусами, густими бровами і ледь примруженими, як це буває в людей підозріливих, очима.
– Я готовий, пановебраття, вислухати вас. Навпаки, це я прошу вашого вибачення за те, що примушую вас, покинувши бенкет, займатися справами, – з повагою відповів Богун.
– Не ти, чоловіче, примушуєш. Образа та гірке відчуття власного безсилля, що його зазнаємо стільки років, примусили. Образа за матінку нашу, Вкраїну, яку вороги, немов залізними лещатами стиснувши, до скону доводять. А ще відчуття гіркоти за те, що, маючи в руках шаблі, забулисьмо про борг свій козацький – її, неньку, боронити, життя не шкодуючи. Тож розмова наша незмірно важливіша бенкету. Знаєш, пане Іване, про що йтиме мова?
Богун подивився в обличчя Кривоноса прямим відкритим поглядом.
– Здогадуюся, пане Максиме. Про Хмеля толкуєш.
– Від кого знаєш?
– Від побратима мого, Данила Нечая.
– Добре. Нечай будького в наші справи втаємничувати не стане. Коли ж він тебе обрав, довіру мою матимеш, як і він
