Нечай, не знаючи, що відповісти, відкрив рота. Безпорадно позирав навколо й Богун. Із цієї халепи допоміг вийти Місюрка. Стягнувши шапку, він штурхнув Богуна і стиха мовив:
– Пішлино, бурсаки, наш вихід, – і рішуче покрокував на середину кола. Там, роздивляючись навсібіч, весело загримів: – Таки добра щерба! Дякую, панибраття, за гостинність. Але не настільки добра, щоб ми товариство не поважали та до кола не вийшли.
Місюрка поглянув на Нечая та Богуна, які мовчки підійшли до нього і стали поруч.
– Ось ми тут, перед вами. Карайте або милуйте – ваша воля. Після таких слів затихло в козацьких рядах. Запорожці кілька хвилин тихо радилися, потім наперед вийшли четверо найстаріших козаків куреня (старшому щось під шістдесят).
– Добре, – мовив один з них – сивочубий та кремезний козарлюга. – Давай по одному. Хто перший?
– А хоч би й я! – хвацько взяв руки в боки Місюрка.
– Добре, – ще раз повторив запорожець. – У Бога віруєш?
– Вірую!
– Перехрестись.
Місюрка тричі, за православним звичаєм, перехрестився.
– Ким дотепер був? Місюрка не розгубився:
– Ким, запитуєте ви? Злодієм я був. Лотром, харцизом… Чи як то пак краще сказати?
Запорожець зовсім не знітився після такого зізнання.
– Чому до нас надумав? – запитав він.
Місюрка відповів не одразу. Кілька хвилин мовчав, вивчаючи носи своїх підтоптаних чобіт. Нарешті підвів очі.
– А тому, товариство, тому, пановемолодці, – несподівано для себе Іван почув у голосі флегматичного Місюрки нові, повні емоцій нотки, – що не від доброго життя пішов я в душогуби. Не від лінощів або оковитої. Ні! А був я, бачите, у надвірній сотні шляхетного пана не останнім жовніром. Що за пан, дозвольте на моїй совісті облишити. Служив я йому вірою та правдою, за що й гроші отримував. Оженився. На Бога не мав чого нарікати, завжди добром мені дячив. Але скінчилося… панові Катерина моя до вподоби прийшлася. Далі, воля ваша, не пізнаєте від мене нічого. Скажу лишень, що пан той уже не ласий до чужих жінок. Хіба що на тому світі – все, як у нас… А до вас прийшов, бо хочу стати на захист віри і тим гріхи спокутувати.
Запорожець пригладив свої білі, немов сніг, вуса.
– У нас, чоловіче, не монастир.
– Та й я не такий грішник, аби кров православну на руки брати.
