– Але чому?
– Тому, що я так бажаю.
– Я не розумію. Ти ж невільниця? – напівзапитав, напівствердив Іван.
– Я дружина Ахметапаші, а ти стоїш у моєму домі. Домі, який ви сплюндрували!
Богун поглянув навколо.
– Це твій дім? – запитав він. – Перестань, ти ж не турчанка, ти з України!
– Він став моїм. Відтоді, як Ахметпаша купив мене і привіз сюди, неначе свою річ. Ти це хотів почути?!
– Ні.
– Тоді що?
– Те, що ти українка! Людина, а не річ, що її можна купувати і продавати.
– Що я чую? Але хіба не ти щойно мене купив? Купив за кухоль горілки!
– Не ображайся, прошу…
– Яка ж тут образа? Тепер ти, напевне, вважаєш, що я твоя річ?
Іван зробив заперечливий жест.
– Але це не так! Я хотів захистити тебе!
Дівчина рвучко повернулась і кинула на Івана ще один презирливий погляд.
– Захистити?! Чому ж тоді не дістав шаблі, не вбив розбійника, який на твоїх очах образив шляхетну дівчину? Я знаю, чому – тому, що ти такий самий розбійник, як і він!
– Він мій побратим, запорізький козак, а не розбійник, – у голосі Івана з'явилися тверді, впевнені у власній правоті інтонації.
Вдалечині, з того боку, де містилася пристань, високо залунав дзвінкий спів сурми. Тричі він проспівав гасло до збору і затих. Повітря в кімнаті швидко почало наповнюватись ядучим димом – місто в багатьох місцях палало десятисаженними смолоскипами будинків і палаців. Поведінка дівчини раптово змінилася. Вмить щез з її обличчя презирливий вираз, і вона поглянула на Івана з сльозами, навіть благанням в очах.
– Відпусти мене, лицарю! Не тримай, мов здобич!
Іван наблизився до неї і взяв її руки до своїх. Тепер вона і не намагалася виривати їх.
– Але ж ми можемо відвезти тебе додому. Ця земля чужа тобі, я ж бачу!
