Помітивши Богуна, прибулий, а за ним і Коваль, підхопилися на ноги.
– Забери його, пане сотнику! Мені час вечерю готувати, а він своїми музичними ванаціями27 геть з розуму зведе! – заблагав Коваль.
– А нічого ти й не розумієш на музиці! – весело відізвався козак. – Я до вас, пане сотнику, з дорученням.
Іван придивився до прибулого. Здається, він бачив це обличчя багато разів. Так, сумніву бути не могло – це Миколка, молодший із синів Мирона Охріменка. Той самий, котрий попередив колись їх з Омельком про загін ротмістра Рудницького, який приїхав заарештувати Омелька. Івана обдало теплом так, немов він сам тільки що побував вдома. Зі щирою посмішкою він подав руку Миколці, який, власне, давно вже перетворився на цілком дорослого Миколу.
– Радий бачити, козаче, – мовив, – яким вітром?
– Та вітер попутний. Кажу ж: доручення до вас маю.
– І яке доручення дав тобі Мирон?
Микола хитрувато підсміхнувся:
– А хто мовив про тата?
– Хто ж тебе надіслав?
– От тобі й маєш! Бери і розповідай! Таке доручення, мосьпане, добрячого калиму варте.
По усміхненому обличчю козака Іван зрозумів, що новини в того хороші. «Ганна, – подумав він. – У нього лист від Ганни».
– Буде тобі калим, давай листа.
Микола, зітхнувши, витяг зза пазухи завернутого в пергамент листа в конверті з цупкого жовтого паперу.
– Лист листом, – недбало кинув він, – а решту новин не розповідатиму, доки пан сотник не пообіцяє взяти мене під свою хоругву.
– Які ще новини? – буркнув собі під ніс Богун, обдивляючись конверт. На ньому не було написано жодного слова, лише сургучна печатка з відтиском тієї самої каблучки, що подарував Богун Ганні під час тієї неймовірно давньої зустрічі у Барі.
«Я не помилився. Лист саме від неї. А я так і не знайшов часу написати бодай кілька рядків. Яка ж ти в мене розумниця, Ганнусю!»
– То як, мосьпане, береш?
– Що за торги, козаче? – зробив Іван грізне обличчя, та за мить посміхнувся. – А якщо новина того не варта?
