територією, яку після придушення того чи іншого повстання було обрано віддати мечу і вогню для науки іншим. Даремно витрачав Ватикан і отці єзуїти десятки тисяч злотих для повалення ненависної їм православної віри, яку небезпідставно вважали тим самим становим хребтом, котрий утримує українців від долі народу, який розчинився у часі, підкорившись силі колонізаторів і їхній ідеології. З новою силою піднялося все, чого добилися польські біскупи, каштеляни, старости і воєводи, всього за кілька тижнів піднялося і забуяло, лише зачувши про дві яскраві перемоги козацтва над військом, що його вважали непереможним далеко за межами Речі Посполитої. І потік утікачів від панської кормиги до козацького війська, що й так був схожий на мережу весняних струмків на звільненому від снігу полі, перетворився на повноводну ріку. Тисячами пішли і посполиті, і козаки. Чорними димами палаючих фільварків позначали початок свого шляху від Галичини до Брацлавщини на Правобережжі. Застогнали поляки і жиди на Лівобережжі. Мусили спішно зніматися вони з нажитих місць і бігти світ за очі, побілілі від жаху від самих лише розповідей про страшні козацькі розправи над ними в містах і містечках, що їх вже встигли захопити повстанці. І чистою правдою були усі ті оповідки – страшною помстою впало як на польських панів і їхню челядь, так і на плем'я гнане, котре, немов пес під столом господаря, причаїлося в очікуванні ласих шматків, заховало свої щупальця в українських маєтностях польських магнатів і викачувало своїм варварським методом господарювання останні соки із землі, яка опинилася під їхньою владою.
Страшним був для шляхти і жидівства Лівобережної України травень 1648 року, воістину страшним. І навіть не Богдан Хмельницький чинив над ними розправу – лише люди, котрі жили під їхньою владою і тепер почули в собі силу, а разом з нею пекучу жагу помсти за роки утисків і знущань. У Ніжині і Чернігові, Батурині і Стародубці полилася кров панів, виросли палі і шибениці з тілами скатованої шляхти. Іноді навіть занадто розходилися повстанці – будьхто з більшменш значних міг втрапити в халепу, якщо він не те що виступав проти Хмельницького, а лише не достатньо голосно захоплювався ним. Сотнями вихрещувалися в православну віру жиди, збривали пейси і відкидали геть свої куці картузики, ладні забути не те що свого Ієгову, продати душу дияволу, аби вислизнути з кривавих пазурів немилосердних катів, що на них перетворилися ті, хто ще вчора схиляв перед ними голову, прохаючи в борг або випрошуючи відкласти виплату боргу старого. Яскравим прикладом страшної бійні, вчиненої повсталим людом Лівобережжя над жидами, може слугувати документ, що його історія змогла донести до нас, не дивлячись на товщу часу, яка від'єднує нас від тих подій. Належить він перу рабина Ганновера, очевидця подій. Саме він назвав масову втечу жидів з Лівобережжя «другим виходом племені обраного». Що ж до долі тих з племені іудеїв, котрі не змогли уникнути рук козацьких, рабин Ганновер наводить сумні приклади їхньої страшної долі:
«…багато общин з тих, котрі лежали за Дніпром, близько від місць, що їх охопила війна, як то Переяслав, Баришівка, Пирятин, Лубни, Лохвиця, не вспіли втекти і були знищені в ім'я Боже, і загинули серед мук страшних і гірких вельми. З одних зідрано шкіру, а тіла їх викинуто на їжу псам, другим відрубані руки і ноги, а тіла їх кинуто на дорогу, і їх переїздили вози і топтали коні… Не інакше вчиняли з поляками, особливо з їх ксьондзами… Повбивали на Задніпрянщині тисячі жидівських душ…»
Не легша доля очікувала й уніатів та священиків їхніх, котрі продалися Риму і підводили всю Русь православну під той союз з католицькою церквою.
Сам державець Лубенський, князь Ієремія Корибут Вишневецький, після того як не встиг на допомогу коронному війську і повернувся до Лубен, змушений був спішно полишити все своє майно і втікати геть з дружиною і сином Михайлом, у супроводі лише трьох тисяч вірних жовнірів. Решту війська полишив у Лубнах князь, маючи їх за ненадійних і побоюючись повторення того, що відбулося з реєстровим козацьким військом перед битвою при Жовтих Водах. Одному Богу відомо, яку пекельну ненависть затаїв у душі потомок славних князів Вишневецьких, утікаючи в Польщу із земель, у яких звик почувати себе справжнім володарем, майже королем. Не мала то була ненависть. Немов дитину кохану, немов біль ран великих, плекав він ненависть ту шляхом від Переяслава вздовж Дніпра на Чернігівщину, а далі аж до Любеча, де тільки й зміг переправити своє військо на Правобережжя і податися з ним на Поділля. Туди, де ще залишилися в нього маєтки. Де не так пекло від пожежі народного повстання, як на Задніпрянщині. Кривавим шляхом пройшов Ярема через Житомир, Немирів, Брацлав і десятки великих та маленьких містечок Поділля. Без суду і довгих міркувань здіймав меч ката над головами полонених козаків, бунтівного поспільства, а частогусто й над ні в чому не винними людьми, вся провина котрих складалася в тому, що народилися вони Українцями. «Катуйте їх так, щоб вони відчували, що помирають!» – шипів оскаженіло правнук козака Байди, власноруч беручи участь у тортурах, котрим піддавали всіх, кого лише змогли упіймати і притягти у табір до кровожерливого князя. Шістьох послів гетьмана Хмельницького, що їх послано було до князя, і котрі мали б бути захищені від небезпеки своїм статусом послів та лицарським звичаєм, люто стратив Ярема, наказавши стяти буйні козацькі голови і
