Услід за князем підхопився і молодий Конєцпольський:
– О, що ви, князю! Знайте: я цілком підтримаю будьяке з ваших починань і зарані погоджуюсь з рішенням вести військо назустріч Хмельницькому.
Коли він сів, Остророг теж вирішив згладити кути:
– Але, любий князю, ще нічого ніким не вирішено. Ви несправедливі до нас! Прошу вас, присядьте і ми будемо усіма силами намагатися дійти згоди.
Вишневецький мовчки сів і дозволив лакею наповнити свій кубок.
– Я лише хочу довести, що для польського лицарства принизливо зупинятися перед лицем хлопства, навіть коли того хлопства десятки тисяч, від цього воно не перестає бути робучим бидлом, проше панство.
– Пане Вишневецький, – озвався Домінік Заславський. – Я прожив життя, і повірте мені, кохаю ойчизну не менше за вас. Скажіть, невже вас не наводять на думки легковажні вчинки Стефана Потоцького у битві при Жовтих Водах і його батька при Корсуні? Адже, на мою думку, Корсунська трагедія відбулася тільки завдяки тому, що коронний гетьман дав можливість заманити себе в пастку. Прошу вас, не поспішайте з висновками, на шальках терезів лежить доля Речі Посполитої.
Вишневецький у відповідь теж дещо притишив гонор:
– Пан Домінік може бути впевнений – усе, що робиться мною, робиться задля її блага!
– Ось і добре, панове, – зробив підсумок Миколай Остророг. – Давайте ж тоді кожен скаже, як, на його думку, ми повинні вчинити, і наведе аргументи на користь саме такого рішення. Почнемо з вас, ясний князю.
Вишневецький схилив голову на знак згоди, кілька хвилин помислив і почав промову голосом талановитого оратора:
– Почнемо з того, панове, що згадаємо давнину і наших славетних предків, а також події не такі вже й давні. Хоча б проводячи паралель від щасливої для наших прадідів битви при Ґрюнвальді, до Кумейок і Боровиці. Скажіть, хіба не пасивна тактика, обрана магістром Тевтонського ордену Ульріхом фон Юнґінґеном, дозволила нашим предкам Володиславу II і князю Вітовту оточити лицарів ордену і здобути перемогу? Саме вона! А війна з тевтонцями у той час була для Польщі зовсім не простою справою. Хіба не атаки польського лицарства зупинили навалу Османів під Хотином?
– Але під Хотином ми перебували у глибокій обороні! – заперечив Заславський. – І це не дивно з огляду на те, що турки переважали нас кількісно в багато разів.
– Саме так, князю, але погодьтеся, поляки не дали туркам ступити ногою за периметр свого табору, натомість самі вдалими атаками змусили відступити чвертьмільйоне військо. Можемо згадати також битву під Кумейками, де ми розірвали табір реблізантів, невпинно атакуючи, а вони нічого не могли вдіяти, хоча і заховалися, немов пацюки, за окопом і рядами возів. Таких прикладів безліч. Крім того, погодьтеся – сидіти і очікувати, доки на нас нападуть, це принизливо! А що як Хмельницький обійде наш табір та займеться грабунком воєводств польських? Його армія дуже швидко може перетворитися на безліч загонів, як ми вже це бачили раніше. Тож, на мою думку, потрібно знищити їх, доки вони разом, в одному місці. Маю надію, броня шляхетного лицарства зможе протистояти колам та сокирам бидла навіть там, де поле бою не найкраще для проведення битви.
