поряд з його столом, жменею срібних монет.
Бандурист, натягнуто посміхнувшись, прискорив ритм і вшкварив гопак, за ним срібними переливами поспішила сопілка, весело задзвенів бубон. Шинкар, покосившись переляканим поглядом на оголену карабелу, що лежала на лаві поряд з Омельком, швидко поставив на стіл пляшку з оковитою і бігцем повернувся до шинквасу. Він уже потай молився своєму іудейському богові, щоб той взяв назад увесь заробіток, отриманий на цьому божевільному запорожцеві, і зробив так, аби той негайно покинув стіни його шинку і ніколи більше не зустрічався на життєвому шляху. Двадцятирічний досвід у шинкарській справі підказував – п'яний запорожець є смертельно небезпечною людиною для будького, хто стане на його шляху. У разі якщо в п'яного запорожця розум затьмарено не лише оковитою, а й душевною хворобою, небезпека зростає втричі, а голова, на яку впаде його гнів, може бути навіть головою людини, яка у жодному разі не бажає перейти запорожцю дорогу. О, нелегка шинкарська доле, чому ти така жорстока, чому сушиш мозок тваринним страхом перед такими, як цей козак, і не допомагаєш уникнути зустрічі з йому подібними?
– Сумно! Сумно! – Омелько подивився на музик поглядом, від якого вони на мить замовкли. – Чому сумно? Тебе запитую, юначе! – він указав на юнака, котрий був у служках у бандуриста і тепер стояв позаду нього, намагаючись стати непомітним для козака.
– Не зззнаю, пппане, – перелякано вимовив молодик.
– Не знаєш! А звідкіля тобі знати, малий! Козаку сумно! – від погляду, яким повів Омелько по шинку, міщани за крайнім столом не сперечаючись піднялися і тихцем вислизнули з приміщення. – Що ви знаєте, продажні душі, про тугу козацьку?! – черговий келих влився до Омелькової горлянки, а спустошена череп'яна посудина полетіла в кут, розбиваючись на сотню дрібних скалок. Омелько підхопив шаблю і, пограваючи нею, вказав на найближчого з музик: – Ось ти, ти вважаєш мене непотребом?
Музику, котрий грав на сопілці, перетрусило.
– Най Бог милує, пане хороший!
– А ти? – лезо карабели зметнулося в напрямку іншого музиканта.
– Поважаю, як батька рідного! – промимрив наляканий волох з бубном.
– Горілки!!! – вишкірив зуби Омелько і, не очікуючи на допомогу переляканих на смерть служок, до країв наповнив свій кухоль. Карабела, дзенькнувши, полетіла під стіл.
– Вірив! Як самому собі, йому вірив! Навіщо продав нас, Хмелю?! – заревів Омелько і завмер, охопивши голову руками. – Навіщо, Хмелю?…
Цієї миті вхідні двері рипнули, пропускаючи нового гостя. До низького і закіптюженого приміщення шинку увійшов ошатно вбраний, стрункий і ставний козацький старшина. На мить затримавшись поблизу дверей, він оцінив ситуацію і ступив усередину, махнувши рукою жидові біля шинквасу:
– Зачиняй шинок. Базікай менше. За все, що скажеш, розрахуюсь, тож не барись.
Богун, а це був саме він, підійшов до столу, за яким сидів Омелько, і сів навпроти. Музики, не знаючи, що їм чинити, продовжували грати.
– Геть! – махнув рукою до них Богун.
