Іван подав Нечаєві один з келихів і сів навпроти.
– То ти бенкетувати приїхав чи загадки загадувати? – зіщулив очі він.
– Ні перше, ні друге.
– Тоді за чим?
– Просто випити.
Іван знизав плечима.
– Тоді давай вип'ємо. За твоє здоров'я, пане Даниле!
Нечай запротестував:
– Не за мене будемо пити!
– Чому? – здивувався Богун.
– А тому! – Нечай ударив своїм кухлем до чарки Івана, який позирав на нього, нічого не розуміючи, із затисненою чаркою в руці. – Бо нині ми будемо пити за здоров'я полковника кальницького Івана Федоровича Богуна!
– Ти щось помиляєшся, пане Даниле, – примружився Богун, намагаючись зрозуміти, чи Данило бува не «під мухою», як то з ним інколи бувало, коли мав перепочинок від справ.
– Я не помиляюсь! – розреготався Нечай і жбурнув на стіл сувій паперу, намотаний на паличку з червоного дерева, що говорило про важливість документа, написаного на ньому. Про те ж саме промовляла сургучна печатка з добре помітним відтиском герба Абданк. – І тріски від ранку в роті не мав, не те що горілки! Збирайся в Чигирин, побратиме, досить тобі в сотниках ходити.
Лише увечері, коли козаки нарешті втихомирилися після гучного бенкету, що його все ж домігся Нечай, а сам полковник посвистував носом у світлиці для гостей, Ганна, налякана (хоч всіма силами намагалася не виказати свого стану) приїздом полковника, змогла розпитати Івана про мету Нечаєвого візиту. Вона вклала спати малого Тараса, котрий, радісно збуджений великою кількістю гостей і блиском важезного пістолета, який йому дав потримати, піддаючись на уперте «няй!», дядько Данило, ледве заснув майже на дві години пізніше за звичний час, і лягла поряд з Іваном, що лежав горілиць, заклавши руки за голову. Пригорнулася, поклавши голівку йому на груди. Деякий час мовчки лежала, присунувшись до нього, і слухала дихання сина. Малий спокійно сопів уві сні. Напевне, йому ще й досі снився той пістоль – прикрашений золотою та срібною чеканкою, оздоблений коштовним камінням і начищений до блиску. Десь за межами кімнати все ще лунали кроки – то поралися козаки Нечая, годуючи коней і вкладаючись на нічліг.
– Навіщо він приїхав? – голос Ганни пролунав стривожено, хоча вона й намагалася це приховати.
– Випити! – знизав плечима Іван.
– Тільки випити?
– Так. Просто випити за моє здоров'я.
