Ганна підвелась на ліктеві і підозріливо подивилася на чоловіка.
– Будь ласка, будь відвертим зі мною.
Іван без слів підхопився і поцілував дружину довгим ніжним цілунком.
– Я завжди був відвертим з тобою, – сказав після того, як їхні вуста відсторонилися.
– Війна поновиться? – Ганна поставила це найстрашніше для себе запитання тоном, яким зазвичай запитують про якісь зовсім несуттєві речі, якто вимолот зерна на току чи одруження когось із сусідів.
– Поки що ні.
– І як довго?
– Не знаю, – знову знизав плечима Іван. – Мабуть, не цього року, інакше ми знали б про зібрання королем посполитого рушення, як то було перед Збаражем.
– Триклятий Збараж! – несподівано вихопилося в Ганни, і вона міцніше притислася до Богуна. Навіть він повною мірою не знав, чого їй коштували ті кілька днів від часу, коли на змиленому коні примчав чорний від пилу і тривоги Омелько, до того, як Іван уперше відкрив очі.
Іван усе зрозумів.
– Не варто боятися долі, кохана, – м'яко заговорив він. – Особливо тепер, коли війна десь далеко.
– Так, ти правий, – Ганна зітхнула. – Але мусить бути причина для того, щоб полковник завітав до свого сотника в гості.
– Ганно…
– Так, я знаю, ви з юнацьких років на Січі, були разом у безлічі битв… А все ж?
Іван підхопився.
– Нічого від тебе не приховаєш!
– Звичайно.
– Тоді як ти дивишся на те, щоб незабаром стати пані полковниковою?
Реакція Ганни була для Богуна цілком несподіваною:
– Ну, нарешті надумали! Вони повинні були зробити це давно, хоча б тому, щоб бути чесними перед людиною, котра ставить службу у війську вище за власне кохання.
– Але я не ставлю…
Ганна обвила плечі коханого руками і потягла на білосніжні простирадла.
