Какофонія звуків замовкла. Той з музик, котрий грав на бандурі, поклонившись, зауважив:
– Натерпілись, чесний пане, заплатити б…
Іван не дивлячись витяг з кишені кілька золотих монет і подав бандуристу. Той, поклонившись, прийняв і почав збиратися. За хвилину у приміщенні шинку не було нікого, окрім Омелька, Богуна і шинкаря, котрий, уповаючи на Ієгову, ховався під шинквасом. Омелько щось бубонів, затуляючи заросле багатоденною щетиною обличчя обома руками. Нарешті видихнув, відірвав руки від очей і поглянув на Богуна.
– Горілки, курве сім'я! Кому сказав!!! – у голосі його було більше втоми, аніж загрози.
– Досить горілки, брате! – дивлячись прямо в очі побратиму, мовив Богун.
– Досить?! – з Омелька вмить злетіла вся втома багатоденного кружеляння горілки. – Ти мені кажеш досить? Убий мене краще, Богуне!
– Ти мені потрібен живим, Омельку, – Богун обернувся до шинквасу. – Агей, жиде, подай два кухлі оковитої. І все, більше жодної краплі цьому чоловікові!
Горілка з'явилася на столі, немов за помахом чарівної палички.
– Бери, Омельку, – тихо мовив Богун, піднімаючи свій коряк. – І нехай усе залишиться позаду.
– Позаду?! – від голосу колишнього судді Війська Запорізького жид за шинквасом почав прощатися із земним життям. – Що ти мимриш, як таке може залишитися позаду?! Січ стала за ним, прийнявши його, того, кого гнали. Давши йому клейноди, повірила, як рідному сину! Чому він не пішов на Зборів?! Чому зрадив нас, чому?!
– Не було зради, Омельку!
– Що ж було?
– Омельку!
– Що?
Іван підхопився зза столу і підійшов до Омелька впритул.
– Ми ще не закінчили боротьби, отамане!
Омелько теж звівся на нетвердих ногах.
– Коли ти востаннє бачив мене хмільним, Богуне?
– Не пам'ятаю.
– І я теж не пам'ятаю! Душа болить за Хмеля і два роки бойовищ, після яких польське панство повертається в Україну і поновлює старі звичаї. Повертає наш гетьман ляхам їхні маєтки і землі, за які мої козаки накладали головами. Це не зрада?!
