– У Тульчині я теж готував йому долю. І нелегка вона мала бути, якби не втік.
– Може, й ми утечемо… – знизав плечима Нечай. Він поворухнув зв'язаними руками і болісно застогнав. – Михаиле, та погляньно що там з руками, геть посиніли…
Нечипоренко посунувся до Данила і взявся оглядати йому руки.
– Не тільки посиніли, ще й попухли. Якщо раніше кум мав такі кулаки, що вулик міг геть розтрощити, то зараз вони в нього, як отой вулик.
– Та не смійся ти, іроде! Роби краще щось, спасу немає!
Михайло швидко пересунувся ближче до Нечая і ліг на бік у нього за спиною.
– Посунь трохи руки до мене, спробую перегризти.
Нечай послухався і завмер, очікуючи, доки Нечипоренко зубами розгризе сирицю, яка врізалась у тіло. За весь час не проронив жодного слова, лише піт, що рясно виступив у нього на обличчі виказував, який біль він терпить. Нарешті після п'яти хвилин катування він рвучко випростав руки перед собою і неслухняними пальцями відкинув геть залишки мотузки.
– Славинського б на ній підвісити! – мовив зі злістю.
Коли кров у затерплих руках трохи вгамувала свій бунт, він взявся за пута Нечипоренка, потім разом звільнили від мотузка Івана. За хвилину Іван з насолодою потирав затерплі й сині долоні, котрі поступово набували свого природного кольору. За дверима почувся рух, за яким грюкнула, відчиняючись, засувка, і до хліва увійшли кілька лісовчаків з пістолями в руках.
– Пане хорунжий, вони розв'язані! – вражено вигукнув один з них, присвітивши собі смолоскипом. Одразу ж за тим наперед виступив той самий усміхнений хорунжий.
– Панове вирішили здійснити відчайдушну втечу з ворожих пазурів? – насмішкувато мовив він. – Повинен вас поставити перед жорстокою реальністю: вона неможлива. Вас охороняють не гірше, ніж сераль османського султана.
Нечай рвучко піднявся і ступив до хорунжого в супроводі розпачливого клацання пістолетних курків.
– Ти, блазню, – гнівно мовив він. – Думай що і при кому говориш! Ти в присутності двох полковників Війська Запорізького! Коли ваше військове щастя, охороняйте, а путати зась! Ми не коні й не худоба! Цілком вистачить слова шляхтича залишатися тут.
Хорунжий кілька секунд витримував палаючий погляд Данила, після чого відвів очі.
– Добже, – мовив він, відкашлявшись. – Якщо панове дадуть слово шляхтича, я не буду зв'язувати їм руки.
– Отожбо, – почав заспокоюватись Нечай. – Даю слово шляхтича, що не втечу користуючись тим, що мені не зв'яжуть руки.
