тирси у вусах та волоссі. Притискуючи до себе немовлят, на грізну польську кінноту поглядали жінки, хлопчаки, непосидючі за будьяких обставин, сновигали поміж дорослими, намагаючись відшукати найкраще для спостережень місце. Піднявшись на мур, Іван відчув ліктем легкий дотик. Звичайно, вона. Іван повернувся і побачив Ганну.
– Я була тут поряд, ми з Христею ходили по крамницях, – немов виправдовуючись, мовила вона.
– Іди додому, Ганнусю, – Богун лагідно напівобійняв дружину за плече. – Іди…
– Господи, як їх багато!..
– Ганно…
– А ти знову не одяг панцир, – осудливо похитала головою вона.
– Ганно, на нас дивляться.
– Так, я йду, любий, я все розумію. Але ти повинен пообіцяти мені бути обережним. І панцир…
– Неодмінно! – Іван поцілував дружину і, підхопивши її під руку, провів до сходів, які вели донизу. Повернувшись, гукнув до Нечипоренка:
– Михаиле, всіх сторонніх геть з муру! Готуй Бабинську, Кунянську і Погребищенську сотні до виходу, привітаємо пана Лянцкоронського.
Через чверть години ворота табору, у який, власне, перетворив Вінницю Богун, відчинилися, випускаючи в поле сімсот п'ятдесят вершників у жупанах і червоноверхих козацьких шапках, з лісом списів над головами і музиками, не гіршими за лядські – у перших рядах їхали одразу п'ять бандуристів, за якими вишикувались найкращі співці з усіх трьох приготованих до бою сотень.
– Нумо заспіваймо, молодці, покажемо, що не лише ляхи на свято зібралися, ми теж не дранкою підбиті! – здійняв над головою пернач Богун. – Молодецької давай!
Тієї ж миті над лавами, котрі сміливо посунули назустріч хоругвам Лянцкоронського, загриміла весела молодецька пісня:
Чи не той то Хміль,
Що коло тички в'ється?
Ой той то Хмельницький,
Що з ляхами б'ється.
Чи не той то Хміль,
Що по ниві грає?
Ой той то Хмельницький,
Що ляхів рубає
Поляки, помітивши козацьку кінноту, яка виходила їм назустріч, дещо уповільнили рух і почали складні циркуляції, змінюючи, за допомогою гасел прапорами і сурмами, позиції окремих
