відділків війська – більш швидкі драгуни переходили на фланги і шикувалися трьома лавами, утворюючи ріжки півмісяця, що на нього стало скидатися військо Лянцкоронського, у центрі стала важко озброєна гусарія, мимоволі примушуючи Богуна милуватися картиною закованих у броню, як дві краплини води, схожих один на одного витязів з орлиними крилами за спиною, перетягнутими поверх обладунків леопардовими шкурами грудьми і довгими ратищами над головою. Усього через кілька хвилин Лянцкоронський закінчив прегрупування війська, і ворожа кіннота, прискорюючи темп, почала наступ. Гуркіт тисяч копит, наростаючи, заповнив усе навколо. З мурів фортеці цей наступ скидався на гонитву одинокого звіра широким цепом добре підготованих і озброєних мисливців – три сотні Кальницького полку були мізерною купкою в порівнянні з трьома тисячами відбірної кавалерії Лянцкоронського. Хоча, звичайно, перше враження не завжди вірне і видовище повної переваги Лянцкоронського виникало ще й тому, що цеп його хоругв, розтягнутий у формі півмісяця ріжками вперед майже на версту, займав углиб усього дватри сажні, Богун же, навпаки, максимально звузив фронт, згрупувавши сотні навколо себе щільним натовпом.
– Та що він робить?! – обурено били себе по стегнам козаки на мурі. – Лянцкоронський їх миттю візьме в кільце, і вони луснуть, немов горіх у лещатах!
– Ой не доведе до добра, братики, такий полковник!
Проте Богун не мав наміру дати себе оточити. Поляки не встигли наблизитися на півмилі до козаків, як Бабинська, Кунянська і Погребищенська сотні почали спочатку поволі, а потім усе збільшуючи швидкість, відступати до берега Південного Бугу. Одночасно з цим по міських укріпленнях пробіг наказ готувати до бою армату. Над мурами задиміли десятки ґнотів, що їх підпалили на своїх рогулях гармаші.
– Так, добре! Відходимо поволі, не поспішаємо! – гукав Іван, знаходячись в ар'єргарді свого відступаючого загону. – Вони не повинні передчасно нанюхати пастку!
Усе ж, коли ворожа кіннота наблизилася на півтори сотні сажнів, козаки припинили повільний відступ і щодуху погнали коней на річкову кригу, немов піддаючись паніці при близькому спогляданні потужного кулака польської гусарії і широко розкинутих крил драгунії, котра готова була осьось обійняти козаків з обох флангів і розпочати знищення цієї купки безумців на чолі з їх недоумкуватим полковником. Але коли козаки побігли, Лянцкоронський був збитий з пантелику. Такого кроку воєвода від них не очікував, він, знаючи відчайдушну козацьку вдачу, сподівався хоч на малий, але опір.
– Чорти б їх побили! – кривився пан Станіслав у презирливій посмішці. – Для війни з цим натовпом не потрібно було їхати мені, цілком вистачило б прислати мою малжонку. Вона ще минулої зими вивчилась досить вправно полювати на зайців!
Проте за мить, помітивши, що козаки поспішають до монастиря на протилежному боці річки, він покинув поблажливожартівливий тон:
– Негайно наздогнати тих мерзотників! Я не дам їм змоги заховатися за мурами кляштору, нехай приймуть бій і загинуть!
Тієї ж миті польський півмісяць розпався, і драгунія, переводячи коней на галоп, щодуху погналася за козаками, намагаючись нав'язати їм бій до того, як ті досягнуть монастирської брами. Прискорили алюр і гусарські частини, тож скоро польська армія, поділена на три частини, стала схожою на трьох хортів, котрі гнали широкою білою стрічкою замерзлої ріки свою дичину.
– Не втечуть! – зловтішно потирав руки Лянцкоронський, помітивши, як стрімко наближаються до козаків легко озброєні драгуни.
