– Ми зробимо те саме тут, у Вінниці! – вигукнув він, примушуючи Омелька і Михайла перезирнутися. – Михаиле, збирай людей, давай наказ поливати вали водою. Я чую на ніч добрий мороз!
Після того, як осавул зник, Богун запитливо подивився на Омелька:
– Ти приїхав сам?
– Так.
– Тоді я не смію затримувати тебе жодної хвилини – маєш до світанку повернутися на хутір, забрати звідтам людей і ранком бути у Вінниці.
– На кого ж я господарство покину? – спробував заперечити Омелько.
– На Калиновського, – з посмішкою відповів Богун.
– Не шкода?
– Ще й як! Забери, Омельку, все, що зможеш, тільки не барись. А хутір ми потім відбудуємо.
V
Передові дозори польського війська, очолювані воєводою брацлавським Станіславом Лянцкоронським, з'явилися на околицях готової до облоги Вінниці похмурого ранку наприкінці лютого 1651 року, примушуючи вінничан вдивлятися похмурими поглядами у свої рівні похідні колони й прислухатися до бравурних музик, котрі супроводжували марш польської кавалерії. Ворог, про якого у Вінниці говорили ось уже кілька тижнів, показав себе у всій красі: польське лицарство, здавалося, йшло не на криваву війну, а на парад. Під різнобарвними хоругвами і значками, виблискуючи начищеними обладунками, витримуючи рівняння в лавах. Здалеку, не зупиняючись на перепочинок, Лянцкоронський дав сурмою виклик на бій і почав розвертати похідні колони в бойові шеренги. До Богуна, котрий відпочивав після безсонної, проведеної на будівництві укріплень монастиря ночі в себе в будинку, вихором залетів Нечипоренко.
– Йдуть, пане полковнику!
– Хто? – Іван від несподіванки рвучко підхопився з постелі і кілька секунд глипав очима, намагаючись прийти до тями.
– Ляхи йдуть!
Богун провів долонями по обличчю, неквапливо піднявся і пройшов у куток біля дверей, у якому стояло відро з водою. Напився з дерев'яного кухлика і рештки води, виливши на долоню, розтер по обличчю і шиї. Хотів було напуститися на осавула за те, що так безцеремонно розбудив його, але зрештою махнув рукою.
– Іди давай гасло по полку, я зараз буду.
Немов у відповідь на Богунові слова, десь неподалік забив на сполох церковний дзвін, потім ще один дещо далі, за ним ще і ще, так що через хвилину несамовито видзвонювали дзвони всіх вінницьких церков, яким басовито вторив великий дзвін монастирської дзвіниці на протилежному боці Південного Бугу.
На верхній галереї міського муру, окрім козаків гарнізону, зібралися, либонь, усі мешканці міста. Були навіть цехові майстри, які, почувши дзвін, покинули роботу і кинулись на стіни у тому вигляді, у якому зазвичай працювали – різники у вкритих кривавими бризками кожухах, шевці у своїх шкіряних фартухах, столяри з олівцями за вухом і жовтими кучериками
