зміг врятувати становища, і скоро драгуни невпинною хвилею линули крізь відчинені бічні ворота цитаделі, захоплюючи галереї одну за одною. Бігли, послизаючись у крові загиблих захисників, розриваючи мало не на шматки їхні тіла. Не пройшло й десяти хвилин, як цитадель Красного опинилася цілковито в руках вояків Янжули і німецьких ландскнехтів, що їх поспішив послати на поміч ротмістрові Станіслав Лянцкоронський і чим викликав ще більше його озлоблення – ротмістр відчув, як владною рукою в нього відбирають перемогу! Але він не занепав духом – адже в нього був ще один козир і козир такий, який не по зубах Лянцкоронському. Він особисто доставить перед очі коронного гетьмана тіло вбитого напередодні полковника Нечая! А те, що воно знаходиться десь поряд, Янжула не мав жодного сумніву. Він пригадав, як кілька годин тому бачив з віконця на верху західної вежі замку жовтувате світло і, як йому тоді здалося, чув спів схизматського священика. Затискуючи в правій руці шаблю, а в лівій довгий рейтарський бандолет, Янжула поспішив сходами нагору. Ось і двері. З силою вдаривши ногою у двері, ротмістр заскочив до кімнати, посеред якої із часословом у руках застиг занурений у власні думки Гавриїл. Огледівшись, Янжула злісно вилаявся:
– Стонадцять дзяблів в пельку тобі, шизмате! Де те падло?!
Гавриїл подивився на нього довгим, повним презирства поглядом.
– До нього тобі не дістатися, дияволе! – тихим голосом відповів він і відвернувся до потемнілого лику Богородиці в кутку.
– Спаси і помилуй заблудлих, надай їм сили і зміцни віру… – закінчення фрази ченця потонуло в гуркоті пістолетного пострілу. Невідома сила кинула його на стіну, і він, збиваючи з неї образи, сповз на долівку. Зпід складок ряси, які розметалися кам'яними плитами, швидким струмком зацебеніла темна кров. Янжула зі злістю вилаявся. Збив шаблею на долівку решту свічок зі столу і вийшов з кімнати.
IV
Іван Богун сидів посеред просторої світлиці вінницького замку і слухав слова вкритого багнюкою і запеченою кров'ю козака, котрі падали в його свідомість важкими каменями. Не міг не те, щоб повірити, повною мірою відчути – Данила більше немає. Того Данила, якого звик бачити поряд протягом усього життя, з ким пройшов поряд сотні верст, побував у боях і неодноразово здіймав кубки на честь спільних перемог. Нечая, котрий сидів поряд у човні і ділився кожухом під час відпочинку, виїздив поруч на марші і підставляв свою шаблю під удари, призначені йому, Богуну. Так, він не міг повною мірою цього осягнути. Відчував лише холод у душі й дивну пустоту, немов зі страшною звісткою цей дивом урятований козак приніс і йому вирок якогось надлюдського суду. Козак, помітивши відсутній вираз обличчя кальницького полковника, замовк.
– Продовжуй, козаче, – змахнув до нього рукою Богун.
– Немає продовження, батьку, – козак важко зітхнув. – Усі полягли – і Кривенко, і Гавратинський, і Холодій… Немає більше Брацлавського полку! Навіщо мене Бог милував, краще б там, поряд з ними…
– Не говори дурниць! – грюкнув кулаком по столу Іван. – Мусимо боротися! Загинути легше, аніж утримати землю, за яку вони полягли, саме тому мусимо. А полк ми відновимо! І Калиновському пригадаємо все. Нам би тільки Вінницю втримати…
Козак схилив безсило голову і замовк. Він пройшов пішки кількадесят верст, був пораненим і голодним, тож тепер, опинившись у теплі, майже засинав, не міг навіть відповідати на запитання полковника. Богун помітив його стан, устав зза столу і прочинив двері до світлиці.
– Агов, хто там! – покликав він вартових. Двоє козаків у синіх, підбитих овечим хутром, жупанах швидко надійшли на поклик. – Допоможіть бідоласі, – Іван указав на прибулого, – перев'яжіть, нагодуйте, і нехай відпочиває.
Він зітхнув, накинув на плечі жупан і вийшов зі світлиці на високий ґанок, з якого було видно околиці Вінниці на кілька
