І вони, обмінюючись думками, поїхали вздовж рову, за яким було розташовано ділянки земляного валу, увінчаного місцями мурованими вежами і високими стінами, а місцями – лише міцним дубовим частоколом. Поволі оглядали артилерійські редути і бастіони, підйомні містки через заповнений водою рів, гурти землекопів, які все ще закінчували будівництво укріплень, врубуючись за допомогою мотик і ломів у мерзлий ґрунт. Дорогою до полковника приєднався Нечипоренко, який одразу ж радо привітався з Омельком, і сотник Вінницької сотні на ім'я Бородій. Останній досить жваво почав доповідати Богуну про стан проведення робіт:
– Повільно, але рухаємося, пане полковнику, – говорив він, – що поробиш, так промерзло, немов камінь. Мушу багаттями землю вигрівати, і лише потім можливо хоч трохи заглибитись. Але рів уже майже закінчено, залишилося якихось тридцять сажнів.
– От Калиновський у тих тридцять сажнів броньованим кулаком і ударить, тоді зрозумієш, що важче: чи землю колупати, чи ворожі піки стримувати. Щоб мені до вечора доповіли про закінчення робіт на рові.
– Зроблю, вашмость, усе від мене залежне зроблю, – закивав головою Бородій.
– І незалежне теж зробиш, – Іван прослідкував, як віддалюється сотник, і повернувся до Омелька. – Узагалі вони так працюють, що гріх вимагати більшого, це, напевне, я нервую, Калиновський з Лянцкоронським уже зовсім поряд. У мене дві тисячі двісті чоловік, може, ще тристачотириста міщанства з вінницьких цехів. Усе. Калиновський веде тринадцять тисяч.
Замість відповіді Омелько вказав на круту будівлю монастиря, яка височіла на протилежному березі, за скованою кригою стрічкою Південного Бугу:
– Гарні стіни, такі зможуть протистояти досить великій армії.
– Я теж про те думав, – погодився Богун. – Частину вінницького гарнізону буде розміщено там. Два осередки оборони завжди краще, аніж один. Крім того, я дав наказ наробити у кризі кілька десятків широких ополонок і замаскувати їх за допомогою соломи та снігу. Якщо ляхи кинуться через річку, втратять немало війська.
– Ти все вірно робиш, – погодився Омелько. – Я думаю, Вінниця не буде Калиновському таким подарунком, яким стало Красне. Навіть якщо Хмельницький скоро не пришле на допомогу війська, зможемо боронитися кілька місяців.
– Мусимо. А на скору поміч від гетьмана я й не розраховую. Маю від нього наказ втримати Вінницю, тож втримаю її або складу тут голову поряд з іншими.
– Ну, це ти завжди встигнеш, тут багато розуму не потрібно, – невдоволено зауважив Омелько у відповідь на мимовільний Іванів пафос.
Тим часом вони наблизилися до берега Південного Бугу і злізли з коней, вирішивши напоїти їх з великої ополонки біля берега, з якої брали воду на господарчі нужди мешканці цього боку вінницького передмістя. Тварини обережно почали пити студену воду. Погляд Івана впав на товсту кригу по краях ополонки, котра, не дивлячись на те, що скоро мав початися березень, була досить грубою. У тих місцях, де воду витягували відрами, і вона розплескувалася по кризі, намерзли напівпрозорі сивуваті крижані купини. Іти по них було вкрай важко, а коні взагалі ледве трималися на ногах. Несподівано Іванові на згадку прийшов давній спомин: крижана фортеця серед ногайських степів, яку Павлюк наказав побудувати перед битвою з татарами, не маючи інших будівельних матеріалів окрім снігу, води і тріскучого морозу.
