– Так, – зітхнув Богун, – цього ми не знаємо.
– Отже, у разі коли в місті розпочнеться голод, ми повинні створити окремі припаси, з яких зможемо підгодовувати принаймні дітей. Окрім того, для дітей потрібно створити безпечні умови в разі гарматних обстрілів, а у разі коли місту буде загрожувати падіння, мусимо мати продуманий план, як вивести їх з Вінниці і переховати від поляків. Це поки що в основних рисах. Ми б могли ще детальніше обдумати низку заходів у цьому напрямку.
– Це добре, люба, – Іван дивився їй в очі поглядом, повним захоплення. – Ти думаєш про речі, котрі важливі для нас не менше, аніж військова міць вінницького гарнізону. Я обіцяю сприяти в цьому питанні і вирішувати своєю владою все, що ти виявиш необхідним для такої справи.
– Дякую, любий! – Ганна встала зза столу і почала збиратися. – Я, власне, мала на меті зайнятись цим уже зараз, тож мушу бігти до Морозовських, ми домовилися зустрітися там. Маю швидше дати їм знати, що ти погодився допомагати.
– Звичайно, – Іван зітхнув. – Мені теж час вирушати на мури, скоро може розпочатися нова атака.
Він підійшов до вішалки біля дверей і заходився одягати жупан. Після того повернувся до сина, який, покинувши іграшки, стояв поряд. Простяг руки:
– Ну іди, іди до мене, Тарасе. Обніми батька. – Він підхопив малого на руки і, високо піднявши, розцілував у рожеві щічки. – Гарно дбай тут без мене, не бешкетуй. Не будеш?
– Ні! – цілком щиро заявив малюк. – Не бескетуватиму.
– От і добре.
Тарас, помітивши матір, потяг рученята й до неї, тож Іван передав малого дружині.
– Я скоро, золотко моє, дуже скоро, ти й помітити не встигнеш! – защебетала до дитини Ганна. – А коли зачекаєш, будеш багато гостинців мати.
– Я зацекаю! – з готовністю погодився Тарас, почувши про гостинці.
Вийшовши на вулицю, вони деякий час мовчали. Неквапно йшли вуличками міста. Нарешті зупинилися на розі двох вулиць, де мали розстатися. Звідкілясь ледь відчутно несло смородом пожежі, неподалік бруківкою зацокотіли підковами кількадесят коней козацького загону. Спів сурми зі сторожової вежі поєднався із дзвоном на церковній дзвіниці – козаків кликали на оборону міста, тоді як прочан скликали до ранішньої молитви.
– Скоро почнуть, – сказав Іван.
– Так. Ти маєш бути там.
Іван на мить притис до себе дружину і повернувшись, покрокував до міських стін, на яких уже царювало пожвавлення.
– А ти помітив, – почув він за спиною голос Ганни, – ми стали ходити на війну, немов до праці. Вона, проклята, стає частиною нашого життя, – Ганна сумно посміхнулася.
